10 березня 1920 року на адресу товариства надійшла заява від комуністичної партії про вилучення з бібліотеки-читальні книг і брошур політичного характеру для партійної бібліотеки. Правління не погодилося з подібним свавіллям, добре пам'ятаючи, як нелегко збиралися книжкові фонди, посилаючись на те, що бібліотека-читальня належить всій культурно- освітній організації і без дозволу загальних зборів воно не має права розпоряджатися своїм майном в цілому, або його частиною [16].

Культуру в роки воєнного комунізму називали не інакше, як «третім фронтом». Наведемо ще один, типовий для півдня України, приклад діяльності культурно-освітньої установи. Архівні документи повідомляють про історію виникнення в 1919 році Ганнівської народної бібліотеки, яка знаходилася в однойменному містечку Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Фонд бібліотеки, якою опікувався місцевий виконком, складався із книг, конфіскованих радянською владою в поміщицьких маєтках і економіях. Нелегкою справою було знайти для бібліотеки хоч яке- небудь приміщення, бо усі придатні для цього помешкання становили чиюсь приватну власність. Питання це все ж таки вирішили, розмістивши бібліотеку в невеликій кімнаті при місцевому кредитному товаристві. Але постала нова проблема - де знайти бібліотекаря? Як зазначається у документі, в волості неможливо вказати ні на одного чоловіка, який би задовольняв тим вимогам, що висувалися до бібліотекаря, а також мав бажання займатися цією справою. Кінець кінцем знайшли людину, яка почала виконувати обов'язки завідуючого бібліотекою. Чимало книг було роздано на руки читачам, але з приходом денікінців бібліотекар змушений був виїхати і література назад вже не повернулася. До того ж частину фонду знищили білогвардійці [17].

Відбудова позашкільних установ, дальше розгортання їх мережі і, головне, підпорядкування їхньої діяльності політичним завданням почалося слідом за звільненням території України від денікінських армій.

ЦК КП(б)У в листі до партійних комітетів 24 січня 1920 року писав, що для того щоб агітаційно-освітня робота не виявилась скороминущою, слід відшукувати і знову створювати на місцях центри - провідники радянського впливу, і в цьому слід спиратися перш за все на існуючі пролетарські організації, спілки молоді, осередки співчуваючих комунізмові або навіть на окремих надійних товаришів, залучаючи їх до культурно-масової та політичної діяльності в читальнях, клубах тощо.

Пам'ятаючи про стратегічне завдання перевиховання народних мас у комуністичному дусі, партійне керівництво не послаблювало своєї уваги відносно розвитку культурно-освітньої роботи серед селянства. В липні 1920 року було вирішено створити при волвиконкомах волосні політосвіти для об'єднання і координування засобів і зусиль різних відомств та установ в галузі культури.

Нарада представників губернських відділів по роботі на селі, яка відбулася у вересні місяці, серед чергових задач в галузі культмасової діяльності виділила такі: організація клубів, читалень (актуальність цього завжди була на часі), ліквідація загальної і професійної неграмотності, відкриття короткотермінових сільськогосподарських курсів [18].

Лідер більшовиків В.І.Ленін на початку листопада 1920 року чітко визначив: «Найголовніше в культурно- освітній роботі - це питання про зв'язок освіти з нашою політикою. Ми по всій лінії своєї освітньої роботи не можемо стояти на старій точці аполітичності освіти, не можемо ставити освітню роботу поза зв'язком з політикою» [19]. Постала потреба у виникненні такого органу, наділеного державною владою, який зможе об'єднати всю культосвітню діяльність і керувати нею.

III сесія ВУЦВК у листопаді 1920 р. висловилась за посилення політичної освіти робітників і незаможного селянства. На основі рішення сесії Рада Народних Комісарів УСРР 14 грудня 1920 року прийняла декрет про утворення при Наркомосі Головного комітету політосвіти [20].

Це означало, що часи гегемонії мітингу скінчилися. Був взятий курс на жорстку централізацію культурно- освітньої роботи в місті і на селі. Партією ставилася нова мета - формування у трудівників цілісного марксистського світосприйняття.

Культурному будівництву Радянська влада надавала величезного державного значення. Ще в декреті РНК РСФРР від 9 листопада 1917 року, підписаному В. І. Леніним і А. В. Луначарським, відзначалося, що робота культосвітніх організацій повинна бути самостійною і мати повну автономію як щодо державного центру, так і центрів муніципальних [21].

Пояснення цій самостійній роботі культосвітніх товариств полягає в тому, що відразу після захоплення більшовиками влади, комуністична партія була зайнята насамперед збереженням політичної гегемонії і ще не підпорядкувала собі культурну сферу, в той час як народні маси тільки усвідомлювали, що ж таки відбулося в країні.

На початку 1919 року увага більшовицьких організацій України до розвитку національної культури посилилась. Вони повели уперту боротьбу за керівництво в позашкільних установах. Але «червоний кавалерійський наскок» не досягнув жаданої мети, бо значна частина української інтелігенції, що очолювала культурно-освітні організації, не підтримувала радянську владу. Тоді керівництво комуністичної партії пішло по іншому шляху - через утворення нових установ культури в тих населених пунктах, де вже існували партійні осередки. А головне - радянська влада створювала законодавчу базу, яка регулювала б культурно-освітній рух на Україні.

По ходу розгортання процесу так званої культурної революції, і особливо після утворення Головполітосвіти як державного органу керівництва позашкільною діяльністю, планомірний ріст культурно-освітніх установ стає одним з найважливіших завдань культурного будівництва. Однак слід відзначити, що через відсутність необхідних кадрів