Широко розповсюдилися хвороби: висипний, зворотний та черевний тиф, скарлатина, дифтерія, кір та холера [31].

У 1922 р. у Костянтинівській волості Вознесенського повіту голодувало 470 дорослих і 1874 дітей [32]. В Ландауській волості того ж повіту в травні 1922 року голодувало 1409 дітей у віці до 5 років, 2603 - до 15 років, 4497 дорослих. Від голоду померло 111 чол. Ховали їх поспіхом, недбало: на цвинтарі копали неглибокі могили, мерці були ледь покриті землею. Часто трупи ставали здобиччю голодних собак [33]. "До місцевих радянських службовців, зокрема до голів сільських Рад, - писали з Ландау, - населення ставиться вкрай вороже. Були випадки, коли місцеві жителі юрбою вдирались до виконкому, вимагаючи хліба. На грунті голоду посилюються крадіжки. Кожний господар особисто охороняє свій двір. Серед злодіїв перше місце займають дезертири" [34].

Кримінальна ситуація все більше загострювалась. В ніч з 6 на 7 квітня 1922 р. в Ландау група озброєних людей з двома вантажними автомашинами, пов' язавши охорону, пограбувала склад з борошном. Проте пощастило затримати одну вантажівку і повернути частину борошна" [35].

Місцеві органи влади були шоковані розмахом карної злочинності. Голова Ландауського волвиконкому писав відчайдушного листа до Вознесенська: "На місцях з кожним днем кількість крадіжок і злочинного елементу збільшується. Вуличні злодії не несуть суворого покарання, і це дає можливість збільшувати чисельність нових злодіїв. За будь-яке порушення порядку і спокою у волості несуть відповідальність відповідачі ( у 1921 р. в Ландау були складені списки 120 куркулів, які були відповідачами в разі нападу грабіжників, злодіїв, тобто потенційними заручниками [36] - Авт.). Злодії, прекрасно знаючи, що за злом та пограбування державних і громадських складів відповідальність несуть відповідачі, вільно чинять крадіжки. Надходять протоколи сільрад про внесення всіх злодіїв у відповідачі. Прошу термінових вказівок, як вчинити" [37]. Вознесенський повітовий виконком дав добро, внаслідок чого був складений список 55 мешканців Ландау, викритих в крадіжках, нальотах та вбивствах, починаючи з 1919 року [38].

Почастішали випадки самосудів. Про один із них говорилось у газеті "Красный Николаев" від 14 червня 1922 року: "У Пересадівській волості Миколаївського повіту і навколишніх місцях давно і часто спостерігалися у селян крадіжки корів і коней з пасовища, а іноді й просто з двору. 7 червня злодії були спіймані. Обурені селяни влаштували над ними дику розправу. Бажаючи довідатись у спійманих імена їх спільників, їх почали катувати, б' ючи камінням, палками, носаками, стискаючи в лещатах голову і т. ін. У здійсненні самосуду брало участь 40-50 селян і "аматорів", очевидно, "почесати руки на чужій спині", як висловлюються про них односельці. Останні курйозно і настійливо допитувалися у конокрадів, яких били: "Доки живий, кажи, кому збув моїх коней, бо я знаю, що украв їх тільки ти!" Інші селяни поставилися до цього без співчуття, причому багато з них намагалися навіть стримувати "вершителів правосуддя".

Місцеві власті також виявилися безсилими попередити чи припинити подібну розправу. Юрба виривала арештованих з рук міліції. Поставили до відома районну міліцію у Богоявленську, яка проте прибула з деяким запізненням. Самосуд тривав майже дві доби. Зупинити його пощастило деяким чином лише після наполегливих погроз про те, що сюди приїде для приборкання загін з Миколаєва. Причому учасники самосуду ніяк не хотіли визнати цю розправу дикою і несправедливою, називаючи її "народним судом". Коли їм говорили, що за подібний "народний суд" винні будуть відповідати перед робітничо-селянською владою, останні самовпевнено заявляли: "Громаду судити не будуть".

В результаті - двоє з тих, хто був підданий самосуду, були вбиті, інші побиті до непритомності. Між іншим, юрба вперто наполягала на тому, щоб прикінчити й решту. І, очевидно, зробила б свою справу, якби вчасно не встигла районна міліція, яка вивезла заарештованих, а також загін губрозшуку, який заарештував кілька осіб. Подібні самосуди не рідкість. На цьому грунті зміцнюється бандитизм".

Безвихідним було становище шкільних вчителів. "8 вчителів сидять зовсім без хліба, - писав Ландауський волвиконком у доповідній записці Вознесенському повітовому виконкому, - 7 поїхали за хлібом в урожайні місцевості, а решта виключно зайнята добуванням насущного хліба. Щодня в кожній колонії помирає голодною смертю від 6 до 17 чоловік. Звичайне явище - бачити дітей, які лежали на землі й гризли кістки минулорічної падалі" [39].

У Первомайському повіті навесні 1922 року було зареєстровано 8314 голодних дітей, 9827 дорослих. Щодня вмирали сотні людей. Ціни на продукти першої потреби зросли вдвічі. На грунті голоду виникали епідемії. У кожну сільську Раду і населений пункт було надіслано план збору голодних пайків. Посадовим особам, які не виконували подібного розпорядження, загрожував трибунал [40].

Для боротьби з голодом створювалися відповідні сільські та волосні комісії (Допголи), встановлювався додатковий збір на всіх млинах на користь голодуючих, розподілялися пайки, одержані з різних регіонів країни та з-за кордону. Місцеві власті намагалися поставити під жорсткий контроль роботу млинів. У 1921 році помол зерна заборонили особам, які не виконували продрозверстку. Орендатори обкладалися великими податками, в разі невиконання платежів їх майно описували. Так вчинили у с.Семенівка Первомайського повіту 23 квітня 1922 р. з орендаторами Й.Резідором, І.Бойко, Д.Маке донцем, С.Пишеніним. 21