Певну допомогу одержувало населення не тільки міст, а сільських населених пунктів. Зокрема, у Калинівці Миколаївського повіту в січні 1922 року був відкритий пункт харчування на 206 осіб (79 дорослих і 127 дітей). Дві третини населення харчувалося абияк, постійно мандруючи по Подільській, Київській та інших губерніях, де селяни міняли за безцінь останні пожитки та предмети господарського вжитку, деякі просто займались жебрацтвом. Значна частина поїхала зимувати в урожайні губернії. 20 % мешканців були на грані фізичного виснаження. Голод супроводжували різні хвороби, зокрема тиф.

Волосний комітет допомоги голодуючим працював слабо, не було ніяких надходжень зовні, на місці у заможних селян також були мобілізовані всі засоби.

Єдина надія покладалась на допомогу уряду і на відрахування з доходів від постановки вистав, вечорів, збору з млинів та базарів, але число тих, хто потребував допомоги, було таким великим, що ці збори не задовольняли навіть малої частки потреб. З Калинівки у лютому 1922 року до Миколаївського дитячого будинку було відправлено 10 дітей. Для постачання хоча б мінімальною кількістю продовольством вчителів, медичних працівників, радянських службовців волвиконком навесні 1922 року ще раз обклав заможних господарів зерновою повинністю [42].

Для надання допомоги голодуючим влітку 1922 року у Калинівці був відкритий харчувальний пункт Українського Червоного Хреста на 200 дорослих і 300 дітей. Почалося вилучення церковних цінностей: у двох сільських храмах конфісковано 12 фунтів срібла. Незабаром калинівців чекало нове випробування. Сильний град знищив 800 десятин ярових та озимих посівів, постраждало багато індивідуальних господарств. В грудні голод посилився. Селяни продавали останнє майно, щоб якось вижити. Волосний виконком звернувся за допомогою до повітових властей. Американська організація АРА відкрила в селі харчувальний пункт, Калинівській волості було видано 2 тис. пудів зерна. Однак це мало допомогло. Взимку 1922/1923 рр. тут було зареєстровано 3244 голодуючих дорослих і 3862 дітей, або 60 % від загальної кількості населення, померло від голоду 17 осіб, в т.ч. 10 дітей. Продовольчу допомогу одержали 2353 чол., або третина тих, хто її потребував. 555 сімей було визнано неспроможними повернути державі продовольчу позичку, а спроможними - 238 родин [43].

Часто-густо місцева влада не змогла надати будь- якої допомоги голодуючим. Ось один із хвилюючих документів того часу:

Голові Семенівського сільревкому

гр. с.Семенівка Павла Петровича Колінько

Заява

Цим прошу голову ревкому: дайте мені сприяння і допомогу у продовольстві, тому що вже останні речі витратив на харчування. Прошу, дайте мені що-небудь, не дайте загинути люду голодному. Прохач Павло Колінько [44].

Посівна кампанія 1922 року розпочалася незадовільно. Відсутня була будь-яка надія на одержання посівного матеріалу. Сотні тисяч десятин

орної землі не були засіяні. Доводилося встановлювати суворий контроль над збором та використанням насіння. На з' їзді посівкомів у Мигії Первомайського повіту в березні 1922 року вирішили: "Через те, що на прокатні стани, які є у волостях, надії мало, запропонувати усім посівкомам та сільським КНС у тижневий термін взяти на облік увесь наявний у громадян сіл як живий, так і мертвий інвентар і розподілити його в міру потреби серед нужденних за встановлену плату. Плата повинна здаватися в КНС для ремонту інвентаря" [45].

До того ж кліматичні умови не сприяли посівній кампанії: довго було холодно, безперервно йшли дощі. Люди, які мали коней, відправлялись у Подільську та Київську губернії для придбання хліба та насіння. Лише у травні 1922 року від держави надійшло кілька тисяч пудів посівного матеріалу, що задовольняло потреби лише на кілька відсотків. Розподілявся він у вигляді насіннєвої позички серед незаможників, переважно безповоротної. Позичка розподілялася сільськими Радами і КНС, при цьому непоодинокими були випадки зловживань, коли вона потрапляла не до бідноти, а до "своїх людей" [46]. Навесні і влітку 1922 року становище у південноукраїнському селі погіршилось. Після холодної дощової весни наступило спекотливе літо, протягом якого випало 140,8 мм опадів і на гарний врожай розраховувати не доводилося.

У Калинівській волості Миколаївського повіту посівна кампанія 1922 року також почалася невдало. Стан полів викликав у землеробів тривогу: довго не було опадів, потім взимку пішли дощі, випав сніг, почав танути, після чого прийшли морози і скували землю льодовим панцирем, значна частина озимих загинула. У селян був пригнічений настрій, вони не мали змоги засіяти поля ячменем і яровою пшеницею.

Повітові власті допомогли Калинівській волості підготуватися до весняної сівби 1923 року, відправивши їй 5400 пудів ячменю, 757 пудів кукурудзи, 160 пудів проса, 200 пудів льону. Газета "Красный Николаев" 31 березня 1923 р. так описувала ці події: "Голова сільвиконкому тов. Ісаков доставив насіннєвий матеріал. Селяни задоволені. Дякують радянській владі за допомогу. Всі поспішають одержати зерно, і у кого є кінь, зразу ж відправляється у степ, щоб швидше кинути зерно у землю. Біднякам важко. Куркулі за обробіток десятини вимагають 120 руб. Потрібна допомога. З погашенням продпозички голод почав зменшуватися. Озимий хліб на нашій дільниці задовільний".

У перехідний період від політики воєнного комунізму до непу продовжувалося руйнування продуктивних сил південноукраїнського села, про що свідчать дані по тих частинах Одеської та Миколаївської