Більшу частину тієї величезної кількості землі, якою місто користувалося в перші роки свого існування, було втрачено ще до 1830 року в результаті безкінечних судових процесів. Тільки Херсонська Казенна палата в 20-ті роки ХІХ ст. отримала в своє користування 11407 дес. землі, яка раніше належала місту [39].

У 1830 році місту Миколаєву за Указом Межової Канцелярії була видана формальна Межова книга від 29 травня 1830 року разом з великим планом до неї, якою місто користувалося до кінця ХІХ ст.. За Межовою книгою Миколаїв і околиці складали 17373 дес. 2089 кв. саж., у тому числі 352 дес. 84 саж. "сельбищної землі", зайнятої будівлями міста, і 17021 дес. 2005 саж. власне вигонної землі. Ця кількість землі була на 3413 дес. 1511 саж. менша, ніж за Указом 1808 року, не говорячи вже про план М.С.Мордвинова [40].

Аналогічно розгорталися події у Севастополі. В 1807 році, знову ж згідно з поданням маркіза де Траверсе і за висновками комісії на чолі з Таврійським цивільним губернатором Д. Б. Мертваго, місту Севастополю з портом і адміралтейством було виділено землі корисної і некорисної 14220 десятин [41]. При межуванні з'ясувалося, що під будівлями, які належали місту, знаходилося 118 дес. 1278 саж., сінного покосу 514 дес. 1568 саж., дров'яного лісу і дрібного чагарнику - 1738 дес. 1161 саж.; землі з хрящуватим і кам'янистим грунтом і степів для випасу худоби - 2644 дес. 241 саж., разом корисної землі 5015 дес. 1848 саж.; під дорогами - 22 дес. 600 саж., під кручами, Чорною річкою, бухтами, озерами і кам'янистими місцями - 1948 дес. 463 саж.; разом некорисної землі 1970 дес. 1063 саж. А всього місту Севастополю належано 6986 дес. 511 саж. [42].

Решта севастопольської землі належала Балаклавському Єгор'ївському монастирю, контр- адміральші Марії Алексіановій, а також ще більш ніж 30 приватним власникам, котрі негайно порушили цілу низку судових процесів у відповідь на вимогу де Траверсе надати документи для перевірки на право володіння земельними ділянками.

В результаті роботи комісії по перевірці прав власників виявилося: якщо повернути самовільно захоплені землі, то Севастополю може належати землі корисної і некорисної 15911 дес. 2337 саж. [43]. Але, не дивлячись на рішення про конфіскацію земель, приватні власники не збиралися розлучатися з своїми ділянками, і судові процеси тривали і в 1818 році, і в 1823 році, і пізніше.

Для мешканців адміралтейських поселень земля мала велику цінність, бо була основним джерелом доходу. Крім роботи на верфях, в портах та інших підприємствах, селяни займалися хліборобством, городництвом, деякі з них мололи на млинах зерно. До 1795 року кількість землі, якою користувалися адміралтейські поселяни, не була обмежена. Селяни могли обробляти її, хто скільки міг.

У 1795 році було проведене розмежування землі між окремими адміралтейськими та іншими селами. Знам'янці і Богданівці було відмежовано 6152 десятини. Якщо поділити цю землю на 1334 душі, то на одну душу вийде не більше ніж 4,6 десятини [44].

По ревізії 1816 року у Богоявленську була 861 ревізька душа та 7265 десятин землі, тобто припадало трохи більше 8 десятин на душу. У Покровському на 161 душу - 6196 дес. землі; у Воскресенську та Калинівці разом на 934 душі - 16120 десятин [45].

Кількість населення зростала, а кількість землі не збільшувалася, а зменшувалася. Багато земель поселян захоплювали поміщики. Так, графиня Браницька захопила 3336 дес. землі, які належали селу Богоявленську. Кілька тисяч десятин захопив поміщик Неранжич і через відкупщиків здавав їх в оренду тим же богоявленцям на кабальних умовах [46]. Мешканці міста Миколаєва теж не упускали можливості скористатися землею поселян. В скарзі від 13 березня 1812 року богоявленці писали: "Між тим, терпимо надзвичайні нестатки не тільки в хліборобстві і сінокосах, але навіть не маємо зручного місця для вигону худоби на пасовище і до водопою" [47]. Як пише В. Духнич, справа доходила до того, що вже в 20-х роках ХІХ ст. адміралтейські поселенці не могли прохарчувати свої сім'ї. Тому вони були вимушені порушити декілька судових справ. І Чорноморське адміралтейство і суди визнали право поселенців на земельні ділянки, захоплені іншими власниками. У 1824 році поселенці при підтримці Адміралтейства добились, що Катеринославська межова контора відрядила землеміра Чурсіна нарізати їм землю за рахунок поміщиків, але земля не була повернута їх справжнім власникам. В. Духнич вважає, що є підстави гадати, що справу було закрито через підкуп поміщиками окремих чиновників [48]. Незважаючи на неодноразові невдачі, адміралтейські поселенці продовжували боротьбу за землю вже у новому складі: в 1819 році села Знам'янку і Богданівку було вилучено зі складу губернаторства, а замість них до Адміралтейського відомства приписано Березнегувате і Висунськ.

Доцільно також розглянути питання про кількість населення Миколаївського і Севастопольського військового губернаторства. На початку існування військового губернаторства кількість населення збільшувалася досить форсованими темпами не завдяки природному приросту, а через переселення у цей край нових і нових жителів: військових, будівельників для міст та робітників для верфей. Автор не вперше піднімає демографічне питання,