Виходячи зі своїх дослідницьких завдань, історик вважав, що остаточну відповідь на усі ці запитання дасть зміст третього тому, а отже, перший та другий, у якому він планував подати перелік науково-літературних, друкованих та рукописних творів тих малоросів, які протягом зазначених століть працювали на ниві великоруського просвітництва з турботою про духовні потреби та запроси «великороссийского племени», мали виконувати по відношенню до нього службову, тобто підготовчу роль. К.В. Харламповичу з успіхом вдалося реалізувати свій задум, але лише на одну третину, бо обставини 1914-1918 рр. та пізніших катаклізмів не дозволили довести цю працю до логічного завершення. Хоча, як свідчать матеріали епістолярію ученого, він неодноразово повертався до свого наміру, особливо після його обрання до складу академіків УАН [5].

Починаючи свою працю, К.В. Харлампович сумлінно вивчив історіографію, яка так чи інакше відображала певні аспекти його твору. Однак враховуючи, що ця література лише частково відображала цікаві йому сюжети, він бачив необхідність, з одного боку, узагальнити те, що вже було зроблено його попередниками, а з іншого - суттєво доповнити та дослідити мало- чи зовсім нерозроблені питання. Окрім спеціальних досліджень, згаданих істориком, він використав значну кількість довідникової літератури. Як свідчить текст власної праці К.В. Харламповича, він не лише вишукував у названій літературі необхідні йому факти, судження або згадки про певні постаті, але й піддавав їх перевірці архівними матеріалами, виправляв помилки, висловлював критичні зауваження щодо конкретних висновків своїх колег, особливо якщо останні видавалися йому невірними. Такий підхід характеризував історика з найкращого боку, як людину з критичним мисленням та сумлінням дослідника, дозволяв робити ґрунтовні та неупереджені висновки в межах тогочасної методологічної парадигми.

Незважаючи на те, що спочатку К.В. Харлампович вбачав своє завдання лише у тому, аби дослідити малоросійський вплив на життя Московської держави протягом XVII-XVIII ст., хронологічні межі його праці виявилися значно ширшими - від середини XVI до початку ХІХ ст. Обґрунтовуючи нижню межу свого дослідження, історик виходив з того, що попри той факт, що малоросійський етнос сформувався вже у XIV ст., говорити про будь-який його вплив на «великороссийское племя» до цього моменту не можна. Обидва народи у цей час були зайняті питаннями державного будівництва та відстоюванням своєї політичної незалежності. Окрім того, на його думку, до цього часу сама малоросійська культура ще не піднялася до того рівня, аби впливати на культури інших народів, що знаходилися на значно нижчому рівні розвитку. Лише з появою на теренах західної Русі мережі друкарень та шкіл виявилася певна перевага, зверхність однієї культури над іншою. Цікаво, що сучасні дослідники оспорюють це твердження К.В. Харламповича, наголошуючи на тому, що не варто говорити про зверхність або перевагу однієї культури над іншою, скоріше, слід наголошувати на принципово різних умовах формування цих культур, їх різному підґрунті, що неминуче мало призвести до конфлікту та протистояння [6]. Історик же, виходячи з ідеї про спільне правонаступництво північно-східної та південно- західної Русі щодо візантійського спадку, стверджував, що саме пришвидшений культурний розвиток малоросів і водночас наступ унії та католицтва на православ'я змусили останніх до переходу в Московщину та початку своєї «культурної роботи не тільки за страх перед польською владою, але й за совість - через відчуття подяки і любові до нової Вітчизни, яка дала їм притулок» [7].

Розпочався цей процес саме з другої половини XV! ст. Свого апогею він досяг за часів Єлизавети Петрівни, але й відправний момент згортання цього впливу теж припав на кінець правління цієї цариці. У 1754 р. нею був прийнятий указ, який мав зрівняти права великоросів та малоросів на заняття архієрейських кафедр та посад настоятелів у монастирях. По факту цей указ набув сили лише за часів Катерини ІІ, коли малороси були відсунуті на задній план у всіх сферах культурного життя, а особливо церковної та педагогічної. К.В. Хар- лампович вважав, що саме з часів царювання Катерини розпочався зворотній процес, тобто великоросійського впливу на малоросійське життя. Цьому сприяла уніфікація територіально-адміністративного устрою імперії, її законодавства, а також запровадження російської мови в школі. З цієї причини царювання Катерини ІІ історик вважав ключовою добою в історії церковного впливу малоросів на Великоросію, і саме цим обумовлювалося обмеження верхньої межі його дослідження. Слід однак зазначити, що по ходу свого дослідження К.В. Харлампович іноді дозволяв собі виходити за ці хронологічні межі, заради прояснення наслідків деяких дій чи процесів. Як записано автором у передмові до згаданої праці, більш ґрунтовна аргументація щодо поділу ним матеріалу на згадані історичні періоди, вміщена на початку кожного розділу.

Характеризуючи твір К.В. Харламповича, слід зауважити, що він має великий обсяг і складається з 12 розділів, які відображають зміст трьох історичних періодів. Тривалість цих періодів була обумовлена змінами відносин між Малоросією та Московською державою. Перший період охоплював час від середини XVI ст. до 1654 р., тобто від початку церковно-культурного впливу малоросів на Московщину до приєднання (за термінологією історика) першої до останньої. Другий період, за К.В. Харламповичем, тривав з 1653 до 1700 року, тобто до часу виклику малоросів царем з метою очолювання архієрейських кафедр