Щодо джерельної бази дослідження К.В. Хар- ламповича, то вона надзвичайна, особливо з огляду на те, що для сучасних дослідників вона вже є частково втраченою, або малодоступною для використання. Цей аспект праці історика робить її не лише цікавою, але й вагомою у питанні дослідження багатьох тем з історії України. Отже, учений використав архівосховища Москви та Петербурга. Найбільше матеріалу йому дав Архів Міністерства закордонних справ, у якому він скористався документами з Малоросійських справ, Польських справ, Монастирських справ, Російських духовних справ, Приказних справ, Грецьких та Турецьких справ, достовірних малоросійських актів та листів [8]. Працюючи в Архіві Міністерства юстиції, історик зазначив, що найбільше його цікавили матеріали Розрядного, Малоросійського, Сибірського, Патріаршого та Монастирського приказів, а також Бєлгородського, Московського та Володимирського столів. При цьому йому вдалося зробити певне відкриття - дізнатися про ім'я одного з учителів ртіщевської школи та двох кандидатів на професорські посади московської академії, яка проектувалася за часів царя Федора [9].

У Петербурзі історик опрацьовував справи та рукописи архіву Священного Синоду. Окрім ґрунтовного опрацювання фондів численних архівів, бібліотек, музеїв та збірок документів, К. В. Харлампович ретельно опанував зміст багатьох тогочасних наукових, історико-літера- турних, громадських та православних часописів, на сторінках яких також публікувалася певна кількість документів, а також статей, зміст яких був цінним матеріалом для історика.

Характеризуючи одну з найбільш ґрунтовних праць К.В. Харламповича, яка була, так само як і перша дисертація автора, відзначена двома преміями, слід кілька слів сказати про понятійно- категоріальний апарат ученого, застосований у цій та кількох інших його працях. Перш за все, варто наголосити на тому, що автор так само, як і у тексті твору «Західноросійські школи», часто користувався поняттями «Західна Русь» та «західні землі», вкладаючи у них не лише політичний зміст (тобто це руські землі, які на деякий час увійшли до складу Литовсько-польської держави, жили там окремим життям, залишаючись при цьому невід' ємною частиною Російської імперії), але й етнографічний, акцентуючи увагу на особливостях культурного та релігійного життя «руського населення» цих земель. Водночас можна помітити, що саме у праці «Малоросійський вплив» історик почав відрізняти «малоросійський» та «білоруський» впливи, чи «малоросійських» та «білоруських» діячів від «великоросійських». Зміст цих понять суто етнографічний, який мав виокремити одних від інших, як за географією проживання, так і за етнічним походженням. Не менш важливими характеристиками цих людей були віросповідання, отримане при народженні, та місце навчання як один з основних факторів формування певних культурних традицій.

Розвиваючи це питання, К.В. Харлампович у передмові до своєї праці окремо приділив увагу такому питанню, як визначення національностей історичних діячів XVII-XVIII ст., яких він згадував на сторінках твору. Складність цього питання полягає у тому, що, по-перше, сучасного поняття «національність» для вищезазначеного часу ще не існувало, хоча сам автор писав про те, що воно було відомо цивілізованій Європі ще з середніх віків; по-друге, при використанні цього поняття істориком та його колегами, які цікавилися питаннями шкільної освіти, церковних та загальнокультурних впливів, можна помітити, що воно містить у собі змішані (етнографічні, політичні та релігійні) ознаки; по-третє, людність XVI- XVIII ст. для визначення сучасного їм змісту слова «національність» використовувала низку інших визначень. Саме це призвело до того, що й у тексті твору К.В. Харламповича, залежно від контексту, можна знайти застосування різних понять.

Розуміючи важливість цього питання, історик у передмові до свого видання пояснював, що на підставі аналізу мови та контексту джерел йому вдалося виявити, що «терміни іноземець, черкас, малоросіянин, білорусець, поляк, литвин, литовська людина, козак, протиставляючись слову руський, між собою частіше ототожнювались, ніж протиставлялись, й іноді, в тій чи іншій комбінації стосувалися однієї й тієї ж особи» [10]. Найчастіше змішувалися поняття «литвин» та «білорус», крім того можна було зустріти відповідність понять «білорус» та «черкас», «черкас» та «поляк». Дослідник зазначав, що потрібно було мати неабиякий хист до читання тогочасних документів, обізнаність з політичними, географічними та історичними обставинами, аби зуміти, наприклад, прочитати повідомлення путивльських воєвод про вихід на царське ім'я «литвина-білорусця християнської віри, запорожця, відставного козака» [11].

Термінологічної плутанини, як зазначив К.В. Харлампович, додавав поділ території Малоросії (України) на ліво- та правобережну. Так, наприклад, до правобережних малоросіян часто могли застосовуватися епітети «поляк», «польської нації», «польської породи». На переконання ученого, ці поняття мали не етнографічний чи політичний зміст, а географічний. Вислів «польської нації» часто використовували для означення старообрядців, що вийшли з Польщі, так само як поняття «шведської нації» - для означення розкольників з Ліфляндії, «малоросійської природи», тобто народжених у Малоросії, а «сибірської нації» - для виокремлення росіян, що мешкали в Тобольську.

Вилучаючи з величезної кількості джерел, які опрацьовував історик, інформацію про походження того чи іншого діяча, особливо