К.В. ХАРЛАМПОВИЧ ТА ЙОГО ДОСЛІДЖЕННЯ МАЛОРОСІЙСЬКОГО ВПЛИВУ НА ВЕЛИКОРУСЬКЕ ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ - зосереджуючи свою увагу на малоросіянах, К.В. Харлампович дещо розширив своє завд�...

Стаття - К.В. ХАРЛАМПОВИЧ ТА ЙОГО ДОСЛІДЖЕННЯ МАЛОРОСІЙСЬКОГО ВПЛИВУ НА ВЕЛИКОРУСЬКЕ ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ

зосереджуючи свою увагу на малоросіянах, К.В. Харлампович дещо розширив своє завдання. Зокрема, він писав, що до переліку малоросійських діячів він навмисно додав кілька постатей, які мали не малоросійське, а сербське (Милорадовичі, Сербіяни, Хорвати, Горленки), румунське (Бе- рінда, Могила, Берло), молдавське (Апостоли) та навіть єврейське (Маркович) походження. До речі, щодо румунського та молдавського походження деяких малоросійських діячів і до сьогодні немає єдності серед сучасних істориків. Більшість з них вважає за необхідне говорити про волоське та молдавське походження, водночас інші - наполягають на зарахуванні їх до українців. Між іншим, у 1920-х роках М.С. Грушевський закидав К.В. Хар- ламповичу, що він часто у свої працях користався виключно географічним чинником для визначення національної приналежності того чи іншого діяча, замість етнічного чи політичного. Цікаво зазначити, що питання національної приналежності вже сучасних йому учених, їхнього внеску в розвиток української чи російської науки, залишалися привабливими для історика навіть наприкінці життя. Навіть коли вже не могло бути й мови про продовження ним праці над другим та третім томом «Малоросійського впливу», наявність такого впливу продовжувала бентежити та цікавити Костянтина Васильовича. Це наукове захоплення його молодих та зрілих років оригінальним чином відбилося навіть у листуванні ученого. Зокрема, у листі до П.М. Попова (1924 р.) він писав: «Чи не цікаво, що і Петров, і Голубєв, і Титов, які так багато зробили для історії України, - великороси? А Ви, Павло Миколайович, і С.І. Мас- лов - якої національності» [14].

Значимість праці К.В. Харламповича для нинішніх істориків полягає у тому, що через визнання радянською владою на початку 1920-х років соціально неактуальною та непотрібною історію церкви і релігії, через фізичне та моральне знищення фахівців цього напрямку на довгий час занепала ціла галузь історичних знань, яка давала вихід на розуміння багатьох інших наукових проблем, нецерковного та нерелігійного характеру. Саме тому праці цієї плеяди істориків, у тому числі й К.В. Харламповича, виступають уже не лише як історіографічні джерела, але й як історичні. При докладному аналізі тексту «Малоросійського впливу» можна помітити часті та розлогі цитати з джерел, частина з яких вже є втраченою, а частина - малодоступною сучасним дослідникам. Ця обставина суттєво підвищує її історичне та наукове значення.

Враховуючи той факт, що обсяг першого тому «Малоросійського впливу» становить понад 800 сторінок, а кількість питань, які знайшли відображення на сторінках цієї праці, сягає кількох десятків, ми не маємо можливості ґрунтовно проаналізувати всі аспекти цієї роботи. Натомість пропонуємо звернути увагу на ті з них, які залишаються актуальними і водночас мало- виученими у сучасній українській історіографії.

Одним з таким проблемних питань, зокрема, є історія підпорядкування київської митрополії московському патріарху. Перебіг тогочасних подій був докладно висвітлений К. В. Харламповичем, який на сторінках своєї праці критично оцінив висновки попередників, узагальнив їх, у деяких випадках оспорив та самостійно дослідив на підставі нових джерел найбільш важливі аспекти цього питання.

Як видно з тексту праці ученого, політичне та церковне підпорядкування Малоросії Московській державі відбулося не в один момент та не без спротиву з боку малоросійського народу і особливо духовенства. Це питання постало на порядок денний одразу після переходу українського гетьмана та Війська Запорізького під царську руку у 1654 р., однак його реалізація затягнулася майже на 30 років, і навіть 1686 року воно ще не було остаточно вирішеним. Офіційна політична діяльність українського духовенства з цього питання відбувалася як з власної ініціативи, так і з доручення гетьманів. Нестійка позиція вищих ієрархів української церкви була обумовлена як ідейною, так і матеріальною складовими. Там, де це стосувалося ідейного боку справи, представників духовенства часто обурювало намагання Москви обмежити самостійність української церкви та бажання якнайшвидше вивести її з-під підпорядкування константинопольському патріарху. Водночас коли йшлося про підтвердження майнових прав окремих представників духовенства чи монастирів, то тут проблем з цим не виникало. Духовних осіб не сильно турбувало, хто саме буде підтверджувати їхні майнові права та привілеї. Іноді, особливо після 1654 р., це навіть легше та швидше було зробити у Москві, ніж у Варшаві чи Константинополі. У своєму ставленні до питання про зміну підпорядкування своєї церкви українське суспільство розкололося, що з успіхом використала московська влада [15].

Не менш важливим для сучасної української історіографії були питання церковно-культурного впливу Малоросії на Великоросію протягом першої половини XVin ст. Справа полягає у тому, що, вивчаючи цей період історії України, сучасні дослідники обґрунтовано підкреслюють зростання політичного тиску на тогочасне малоросійське / українське суспільство. У цей час суттєво обмежувалися права гетьмана та козацько- старшинської версти населення, планувалися реформи козацького війська та старого адміністративно-територіального устрою, які загрожували традиційним правам та вольностям Війська Запорізького [16]. Натомість К.В. Хар- лампович стверджував, що саме цей період був часом розквіту малоросійського церковного впливу на ситуацію у Великоросії [17].

При докладному аналізі тексту відповідної глави «Малоросійського впливу» можна дійти висновку, що протиріччя у позиціях істориків минулого та сучасності не існує. К.В. Хар- лампович сам наполягав на існуванні феномена зазначеного історичного періоду, який проявлявся у тому, що, будучи періодом найвищого розквіту, він одночасно став і початком занепаду. Історик зазначав, що, крім обмеження прав

Сторінки: 1 2 3 4 5