УДК 262.1 (091) "19" Краііівіїї О.В., Краііівіїїа М.О.

Духовенство у політичному та духовному житті російського, українського і болгарського села початку XX століття

Життя росіян, українців і болгар з давніх часів пов'язане з православ'ям. Православна релігія стала основоположним фактором національної самосвідомості, який мусив відіграти важливу роль у період становлення націй. Протягом віків церква була творцем і носієм культури. Оскільки богослов'я домінувало у всіх сферах життя, віра стала загальним надбанням, і все життя людей осмислювалося і спрямовувалося цією вірою.

У даній праці робиться спроба визначити місце і роль духовенства в Росії, Україні і Болгарії у політичному та духовному житті болгарського, російського і українського села на початку XX століття. Автори ставлять перед собою завдання з'ясувати характер його діяльності і значущість в конкретних умовах кожної із вказаних країн.

Окремі аспекти цієї проблеми в більшій чи меншій мірі мали відображення у небагатьох працях істориків, які були присвячені, головним чином, розгляду проблем історії болгарської, української і російської церкви, їх ролі у житті села, відносинам з державою.

Вплив церкви в Росії, Україні і в Болгарії базувався на основних її постулатах, які склалися тут в одну й ту саму епоху в конкретних соціально- економічних умовах багатьох слов'янських держав. В них знайшли відображення основні ідеї православ'я, які в цілому були підпорядковані завданню обгрунтувати першорядну і винятково самостійну роль сільських священиків у політичному та духовному житті російського, українського і болгарського села.

Визначення впливу на характер відмінностей про місце і роль священиків в Росії, Україні і в Болгарії виявляло політичний і соціальний розвиток російських, українських і болгарських земель, які мали до початку XX століття власні риси і сформовані традиції. Це, зокрема, проявилося у вирішенні таких важливих питань, як ставлення церкви до держави в Російській імперії і Болгарії, місця і ролі священиків у селі та ін.

У порівнянні з болгарськими священиками російські і українські духовні особи в селі знаходились у більш складному становищі, що знайшло своє відображення у заяві митрополита Філарета: "Істинно розуміючі Євангеліє ніколи не знаходили і не знайдуть в ньому демократичного вчення" [1]. Не дивно, що при таких реакційних переконаннях російське і українське духовенство, навіть за умови дуже енергійного проповідування, не мало будь-якого впливу на уми під час бродіння в головах селян на початку XX століття.

Марність культового впливу після ряду невдалих спроб усвідомили і урядові, і церковні верхи. Тоді стали шукати інші способи одурманювання дорослої сільської маси. І невдовзі такий засіб було знайдено - казенна горілка. Із "проклятого зілля", яке дотла розоряло селянське господарство, що потрапляло у павутиння шинкаря, горілка стала "царською" і навіть "благословенною" чашею втіхи, бо відкриття "казенок" обставлялося урочисто і освячувалося церквою служінням перед рядами пляшок з цілющою вологою молебнів.

Спроби ж підкорити релігії уми підростаючого покоління були знайдені за допомогою школи. Але у зв'язку з тим, що ця ідея виходила "зверху", то сільське духовенство не захотіло пройнятися ревністю до церковно-приходської школи і лише побачило в ній новий тягар, покладений на нього. Мізерна плата за завідування і викладання, яка напередодні Першої світової війни була доведена всього до 60 крб. на рік, абсолютно не відповідала тому клопоту, тій роботі і відповідальності, які доводилося тепер нести священику, в приході якого відкривалася школа. Враховуючи все це, сільські і волосні сходи робили спробу підпорядкувати собі сільських священиків. Тим часом, зробити це було досить непросто, хоча б тому, що сільські священики ще з кінця XIX століття ревно виконували функції донощиків про "хвилювання умів" серед селян, сповіщаючи про це цивільну владу, що, безумовно, не було таємницею для селян [2].

У сільському побуті російський і український священик стогнав у ярмі селянської праці, часто обробляючи свій наділ з тією ж гарячкою і з тими ж мізерними результатами, як і його прихожанин - селянин. Болгарський сільський священик також сам обробляв свою землю, але його роль у політичному і духовному житті болгарського села була зовсім іншою. Болгарські селяни, які порівняно недавно пережили бурхливу революцію - визвольну епоху, не були обплутані кайданами релігійного фанатизму, як це було в Росії, в Україні та деяких католицьких і мусульманських країнах, хоч у масі своїй залишалися віруючими. У болгарському селі збереглися джерела живої демократичної ініціативи, її підтримувала одна із найбільш демократичних конституцій тодішньої Європи - Тирнівська [3].

У порівнянні з селянськими масами Російської імперії, інших європейських країн та земель, болгарське селянство відрізнялося громадською активністю й організованістю. Чималу роль у цьому процесі відіграли священики. Завдяки їх подвижництву, ініціативі та фінансовій підтримці з початку XX ст. значно ширше відбувався процес залучення болгарських селян до освіти, політичної і духовної культури [4]. Болгарський хліборобський народний союз (БХНС), що виник сто років тому, у 1899 р., як представник політичного селянського руху, з самого початку діяльності своєї організації виступає з позицій християнської моралі. Не бажаючи втрачати зв'язок з селянством, сільське духовенство, яке було тісно пов'язане з ним, бере активну участь у діяльності низових організацій Хліборобського союзу - дружб [5]. Один із російських дипломатів, акредитованих у Болгарії, доносив МЗС Росії, що