У цих ворожих до українізації шовіністичних випадах прослідковуються дві тенденції: 1) під прикриттям надуманого "непонимания" селянами рідної мови розповсюдити на село російську мову, сприяючи цим його русифікації;

2) утвердження тези про неповноцінність української мови шляхом розповсю-

У 59

Випуск 21. Політичні науки

дження гасла російського обивателя: "Ви як, серйозно чи по-українському?" У них (російських шовіністів) те, що "серйозне" пишеться мовою російською, а все інше, "несерйозне" - українською.

Керівники і актив профспілок чинили опір розповсюдженню україномовної профспілкової газети "Профробітник". Газета "Шлях індустріалізації" з цього приводу повідомляла: "На заводі ім. Марті культб- ригадир ремонтного цеху Цацкін вважає, що уже досить начитались "отих" (мається на увазі українських) газет і неварто надалі ними перейматися".

А голова завкому "Союзхліб" заявив ще категоричніше: "Коли я почну поширювати газету "Профробітник", то у мене зменшиться передплата на газету "Труд", яку обіцяв ще раніше агентові підтримати". Цей же профпрацівник приклав зусилля до того, щоб з переходом "Червоного Миколаєва" на українську мову, передплата по млинам на цю газету поменшала [21].

Профактив шкодив українізації у будь- якій ситуації, при будь-яких обставинах. Ось ще один характерний приклад: у квітні 1929 р. Миколаївська ОРПС мала відрядити трьох чоловік на курси українознавства для вищих лав профактиву, які організувала Всеукраїнська Рада профспілок у Києві. Але з' явилися тільки двоє, й ті без жодних засобів для існування. Третій приїхав із значним запізненням, через що його повернули назад [22]. У 1931 р. заступник голови міської комісії з українізації, який обстежував установи та заводи песимістично зазначав, що він не бачить перспектив українізації профспілок. Ні на заводах, ні в установах українська мова та культура не запроваджувалися. Під час перевірки радапарату жодна особа з техперсоналу профспілок не з'явилася. Навіть для участі у перевірочних комісіях із 112 профосередків надіслали своїх профставників три [23].

Отже, профактив відверто блокував українізаційні заходи, прикладав чималі зусилля до того, щоб українізація в профспілках не відбулася.

Не могла зрушити з точки "замерзання" українізацію в профспілках культурно- освітня робота, яка здійснювалася профспілковими клубами, бібліотеками. У національному складі членів клубів переважали росіяни та євреї. Так, в Одеських клубах нараховувалося 22,2% українців, 33,4% росіян та 40,8% євреїв. Тому навіть самі члени клубів чинили опір впровадженню української мови. Так, був випадок, коли робітники - залізничники відмовилися слухати лекцію. Тому для проведення українізацій- ної роботи у таких умовах необхідні були кваліфіковані працівники - українці, брак яких, особливо у містах, відчувався дуже гостро [24]. Так, серед членів правління клубів Одеси українці складали 21,5%, ще нижчим був відсоток - 14,7 - тих, хто розмовляв українською мовою. Не набагато краще володіли нею (24,4%) й керівники аматорських гуртків. Тому не дивно, що з 337 профспілкових клубів Одеси у 1927 р. 81,3% проводили свою роботу російською мовою, а лише 13,1% - українською [25].

Із 51 штатного культпрацівника Миколаєва тільки 5 володіли українською мовою. Серед виборного культактиву (524 чол.) було 420 українців, але вони майже не знали рідної мови. І, як наслідок, велика профспілка металістів на середину 1928 р. спромоглася організувати два українські драмгуртки і два хори української пісні. В напівпорожніх аудиторіях на підприємствах цієї спілки було прочитано українською мовою лише сім лекцій. Масова робота в індустріальних профспілках проводилася виключно російською мовою [26].

Слабким місцем українізації культурно- освітньої роботи спілок були бібліотеки. Не вистачало відповідно підготовлених бібліотечних працівників. Так, в Одесі українцями були 9,8%, мовою володіли 23,5% бібліотекарів [27]. У документах зазначалося, що основна маса бібліотекарів українізацій- ну роботу не проводила, не вивішувала рекомендаційних списків, не знайомила читачів з літературними новинками. У Миколаєві були випадки, коли у бібліотекаря просили яку-небудь українську книжку, він радив приходити завтра, коли її відшукають, а сьогодні взяти російську.

Мізерним був фонд української книжки, крім того, надто повільними темпами відбувалося його поповнення. Так, у Миколаєві в 1928 р. профспілкові бібліотеки мали 100 тис. примірників, серед яких українських - лише 7 тис.(7%) [28].

Отже, українізаційна робота у культурно-освітніх закладах профспілок так же проводилася в умовах антиукраїнських настроїв, які виливались: або у відкриті протидії українізації (прояви українофобії), або ж у індеферентність, бездіяльність щодо впровадження її заходів і вимог. Пояснення цього досить традиційне для південного регіону - низький прошарок українців у складі культпрацівників і культактивістів, слабке володіння ними українською мовою, особливо на її розмовному щаблі. Останнє якраз стояло на заваді відкриття українських драматургів, хорів, запровадження жанрів усної декламації тощо.

Аналіз виявленого статистичного і фактичного матеріалу щодо спротиву українізації у профспілках Півдня України дозволяє зробити певні узагальнення і висновки:

Шалений опір українізації, що його чинили лідери і активісти профспілкових організацій, відсікав українське робітництво і службовців від можливостей задовольнити природний потяг до рідної мови і культури, чим прискорював їх русифікацію.

Українофобія створила соціальну сутність