Звертає на себе увагу й відсутність у країні "середнього класу", що є основним компонентом соціальної стабільності та прогресу. Представники цілого ряду професійних груп (лікарі, вчителі, вчені, інженери), які ще на початку перехідного періоду мали середні за національними стандартами прибутки і відігравали стабілізуючу

роль у суспільстві, сьогодні у своїй більшості опинились серед "нових бідних", а це може призвести до серйозних ускладнень. Через високий інтелектуальний рівень такі люди здійснюють суттєвий (хоча й не завжди очевидний) вплив на суспільну психологію, і їх незадоволеність є характером соціально-економічного розвитку, а це, в свою чергу, неминуче відбивається на соціальній ситуації.

Серед різноманітних форм бідності надзвичайно важливою є так звана суб'єктивна бідність, що визначається за самоідентифі- кацією. Саме суб'єктивна бідність, формуючи неконструктивну, пасивну поведінку, сприяє зниженню економічної активності, ініціативи, прагнення до додаткових заробітків, до зайнятості або підприємництва. А це, у свою чергу, провокує готовність до сприйняття деструктивних ідей і протиправних дій. Адже, втрачаючи віру у власні сили, людина очікує чиєїсь допомоги, чиїхось вказівок і в результаті підкорюється будь-якій політичній силі.

Узагалі-то визначення межі бідності - питання не стільки економічне, скільки політичне. Головну, визначальну роль відіграють суспільні установки. Наприклад, ліберальна модель передбачає максимальну орієнтацію населення на власні сили і дуже обмежену допомогу працездатним людям. А соціально орієнтована модель, навпаки, розповсюджує опіку на набагато ширші кола населення. В цьому контексті питання про встановлення офіційної межі бідності в Україні набуває нового значення.

Скільки ж дійсно бідних в Україні, і хто вони? Відповідно до прийнятих у світі критеріїв приблизно 28% українського населення слід кваліфікувати як бідних - ці люди страждають від недостатнього харчування, вони не можуть придбати необхідну одежу і взуття, обмежуються найдешевшими і не завжди ефективними ліками, не кажучи вже про можливість заміни меблів, побутової техніки і т.п. [4, с. 32].

Надзвичайно негативним симптомом слід визнати формування в Україні так званої спадкової бідності. Діти з бідних сімей не отримують необхідної професіональної підготовки і, як наслідок, не можуть отримати гарної високооплачуваної роботи. Як показують дослідження, існує чітко виражена пряма залежність між рівнем освіти і матеріальним станом.

Зрозумілою й виправданою є бідність людей з поганим здоров' ям, низькою кваліфікацією. Такі люди користуються підтримкою держави. В Україні ж бідність часто стає супутником не просто достатньо освічених і кваліфікованих людей, а людей працюючих, причому у режимі повної зайнятості. Така ситуація віддзеркалює типовий для бідного суспільства процес знецінення робочої сили, що триває більше десяти років.

Розпад суспільного виробництва означає розпад трудових колективів, які забезпечували не тільки професійну самореалізацію, а й психологічну самоідентифікацію. Викинуті на вулицю люди виявились ізольованими й самотніми, отже, нездатними виливати на владу у своїх інтересах та брати дієву участь у процесі прийняття рішень.

Хоч як це не парадоксально, але ізоляція й низька соціальна активність - ці наслідки бідності - виступають і основними її джерелами. Витіснення людей з економічної сфери, соціальна ізольованість призводять до того, що не утворюються механізми впливу громадськості на процес прийняття рішень. За наявного стану речей рішення в економічній, соціально-політичній, фінансовій і правовій сферах приймаються без урахування інтересів зубожілої більшості. А законодавчі акти, спрямовані на підтримку найуразливіших прошарків населення, не реалізуються внаслідок нерозвиненості механізмів втілення законів на рівні виконавчої влади та недоцільного розподілу фінансів.

Неактивність і неорганізованість народу призводять до відсутності контролю над бюрократичним апаратом у сфері розподілу ресурсів і тиску на нього. Це, у свою чергу, провокує безвідповідальність влади у сфері розподілу ресурсів.

Роз'єднаність і низька соціальна активність обертаються фактичним безсиллям і безвладдям народу. Вільне волевиявлення на виборах, як показує досвід, істотно не впливає на діяльність державного апарату. Брак розвинених механізмів контролю й тиску на владні структури означає, що зубожіння українського народу є наслідком не лише економічної кризи, а й нерозвиненості громадянського суспільства [5, с. 6]. Бідні платять високу ціну за корупцію, але вони платять її тому, що не можуть самоор- ганізуватися для захисту своїх інтересів.

Підсумовуючи, можна сказати, що 90-м рокам в Україні притаманна певна політична аморфність. Влада в державі залишалася формально позапартійною та партійно неструктурованою. Це призводило до відсутності відповідальності, до гальмування ринкових реформ, до невиваженої соціальної політики. Й разом із тим на адресу влади все голосніше лунали звинувачення в корумпованості. У фокусі політичних дебатів в Україні опинялися економічні негаразди, але рішення не носили системного характеру й часто хибували популізмом.

За останні роки в Україні намітилися несприятливі соціально-демографічні та ме- дико-соціальні тенденції. Спостерігаємо зменшення чисельності населення, починаючи з 1993 року, після того, коли в Україні було зареєстровано максимальну кількість населення - 52,2 мільйона.

До того ж за останні 10 років Україна втратила майже 2,5 млн. чол. Цю цифру (власне, інтенсивність людських втрат) можна зіставити хіба що зі смертністю під час голодомору 1932-1933 рр., коли вимерло 36 млн. чол., голоду 1947 р., коли кількість померлих сягнула 1 млн., та Другої світової війни (5,3 млн.). Існують прогнози, згідно з якими за збереження нинішніх темпів депопуляції, тобто природного скорочення чисельності населення, нація до 2026 р. зменшиться до 42 млн.