УДК 329.78 (477)

Сорока С.В., Миколаївський державний університет ім. В.О. Сухомлинського

Неформальні молодіжні рухи як форма соціальної ініціативи в 1960-1980-х роках в Україні

Статтю присвячено аналізу діяльності неформальних молодіжних рухів соціальних ініціатив на Україні в 60-х - 80-х роках ХХ століття. Визначаються їх характерні риси, цілі, засоби та результати діяльності. Значна увага у статті приділяється аналізу взаємовідносин між неформальними молодіжними рухами та офіційними державними і політичними структурами.

The given article analyses the activities of unofficial youth movements in 1960-s - to 1980-s in Ukraine. Characteristics, aims, means and results of activity the movements are determinated. Give the great attention to interaction between unofficial youth movements and official state and political structures.

Зміна соціально-політичного фону в країні в середині 1950-х років, пов'язана із лібералізацією режиму та зменшенням репресивного тиску владних органів, сприяла розвитку соціальної ініціативи населення. В цей час створювалися і проводили свою діяльність ряд громадських об' єднань, серед яких і неформальні молодіжні рухи. Це були об'єднання груп молодих людей, між якими встановлювалося співробітництво для здійснення певних суспільних змін, реалізації поставлених цілей та інтересів. Характерними рисами неформальних молодіжних рухів були: створення об'єднань за ініціативою знизу, організаційна аморфність та діяльність за принципами самоврядування, відсутність офіційної реєстрації, певний ступінь незалежності від державних та політичних структур.

Неформальні молодіжні рухи соціальних ініціатив проводили діяльність у різноманітних сферах життя суспільства. Серед масових рухів слід виділити комунарський рух - у педагогічній сфері, рух студентських дружин охорони природи - у екологічній сфері, рух клубів самодіяльної пісні - у сфері музичної творчості.

Неформальним рухом педагогічного спрямування, який набув поширення у 1960-х - 1970-х роках у молодіжно-комсомольському середовищі, був комунарський рух. Він виник як відповідь на авторитаризм та деіндивідуалізацію радянської системи освіти, а також на суспільно-політичну ситуацію в країні взагалі. Основою руху була методика колективного творчого виховання, розроблена в 1957 році доцентом Ленінградського інституту педагогіки і психології І.П. Івановим. Для реалізації цієї методики у 1959 році в Будинку піонерів і школярів м. Ленінграда була створена Фрунзенська комуна. Ця акція була також підтримана партійними органами. Але значним поштовхом для розповсюдження руху стало відкриття заочного клубу юних комунарів на сторінках газети "Комсомольська правда" у січні 1962 року, який мав мету популяризації Фрунзенської комуни [1]. З цього часу, за сприянням комітетів комсомолу, комунарський рух поширився по всій території СРСР. Почали проводитися збори юних комунарів у різних містах країни. Центрами комунарського руху на Україні стали Київ, Харків, Одеса та Донецьк. У час свого розквіту рух охоплював десятки тисяч школярів та підлітків по всій території Радянського Союзу.

Якщо проаналізувати соціальну доктрину

комунарського руху, то можна виділити педагогічну та ідеологічну складові. Педагогічною основою руху були поєднання колективної творчості, елементів скаутського руху, гри та навчання. Діяльність комунарів ґрунтувалася на методиці "колективних творчих справ", яка була спрямована на досягнення непередбаченого творчого результату. Тому основний девіз комунарів був: "Усе - творчо, інакше навіщо?" [2, с. 137]. Також у комунарських колективах практикувалося учнівське самоврядування, рівність у спілкуванні між вчителями та учнями. Для радянської школи, з її зорганізованістю та авторитарним стилем виховання, педагогічна основа комунарського руху була досить прогресивною. Вона сприяла демократизації виховання, розкриттю творчих здібностей учнів та формуванню всебічно розвиненої особистості. В ідеологічному плані комунарський рух, на думку Куліка В., відстоював ідеї "раннього Маркса" та романтичного революціонізму і

екзистенційного гуманізму [3, с. 91-92]. Такі ідейно-світоглядні позиції не суперечили офіційній ідеології КПРС, тому рух певний час не викликав протидію з боку влади.

Отже рух поєднав у собі риси демократизму (педагогічна складова) та комуністичну теорію (ідеологічна складова). Втім, поступово комунари зосередилися на педагогічній стороні явища, яка орієнтувалася на демократичні тенденції. Це, зокрема, було пов'язано з особами, які почали популяризувати рух. Так, на думку одного з учасників руху В. Хілтунена, коли частина молоді зблизилася з журналістом С. Соловейчиком, в комунарському середовищі посилилися ліберально-західницькі настрої. Соловейчика цікавила творча сторона комунарства, його креативність та грайливість, тому об'єднання в першу чергу почало орієнтуватися на творчість, а не на комуналізм [4, с. 525].

Спрямування руху на соціальну дію та генерування творчості потенційно представляло небезпеку для офіційних структур, тому ЦК ВЛКСМ запропонував стандартизувати комунарівські групи за єдиним зразком, з єдиною формою та методикою. Частина груп, яка погодилася із пропозицією, була акумульована в систему навчальних закладів, а групи, які відмовилися від уніфікації під егідою комсомолу, були подавлені на місцях або були вимушені відкрито не афішувати свою діяльність. Це зумовило кризу руху наприкінці 60-х років, однак він не припинив свого існування. Протягом 70-80- х рр. існували окремі комунарські групи, які намагалися підтримувати між собою активні горизонтальні зв'язки.

Спроби відродження руху на терені СРСР відбувалися у другій половині 80-х років.

Зокрема, у 1988 році відбувся збір комунарів в Одесі, у якому прийняли участь представники з багатьох міст країни [5]. Але відродження руху в масштабах 1960-х років не відбулося через зміну суспільно-політичної обстановки в країні та розчарування значної частини молоді в комуністичних цінностях.

Комунарський рух представляв

ліворадикальний напрямок у ідеологічній палітрі неформального молодіжного руху, він не виявляв опозиційності існуючому режиму,