й Вселенське Православ' я. Ретельна розробка богословських питань зумовлювалась не тільки конфронтацією з уніатами, а й незадовільним висвітленням православної догматики вченими греками, які стояли на консервативних ретроградських позиціях. Час релігійних суперечок і контроверсій, яким було ХУІІ ст., сприяв і вимагав чіткого і сучасного викладу основ православної віри та їх захисту перед закидами іновірців [3, с. 14].
Інтелектуальний гурток Петра Могили частково заповнює цю прогалину, спираючись на методи, які використовувала католицька церква за доби Контрреформації. І. Шевченко вважає, що Могила керувався принципом "з ворогом треба боротись його ж зброєю" [9, с. 179]. Необхідно зазначити, що це не новий погляд на суть реформ митрополита Київського, Галицького і всієї Русі. Вже М. Костомаров пояснював могилянські
запозичення з католицької церкви прагненням боротися з католицизмом його ж засобами. Цю думку так чи інакше обстоювали практично всі українські дослідники православної орієнтації, зокрема О. Левицький, Г. Житецький, І. Огієнко, А. Жуковський. Знаменно, що ця теза культивувалась і в радянському могилянознавстві.
Плодами копіткої роботи гуртка були численні полемічні, спрямовані на захист Православ' я, і фундаментальні богословські твори митрополита, видані друкарнею Києво-Печерської лаври. Твори Могили були спрямовані на уніфікацію, систематизацію і розробку єдиних правил церковного життя, догматичного вчення, чину богослужб. Серед них найважливіше значення мали "Православне сповідання віри" (1640), яке було схвалене й прийняте всіма східними патріархами, "Літос" (1644), "Короткий катехізис" (1645), а також опублікований незадовго до смерті Петра Могили "Требник" (1646), в якому були упорядковані, узгоджені й нормативно оформленні догмати і обряди Православної Церкви.
При складанні свого "Требника" Петро Могила використовував Візантійський Требник, рукописні слов' янські Требники, а також Требник Римський. Він по-різному ставився до Візантійського та Римського Требників. До Візантійського Требника Могила відносився з повагою, користувався ним завжди, коли виказував головну думку й суттєвий характер обрядів, а нерідко й при встановленні самої форми останніх. Римським Требником митрополит користувався в тому випадку, коли справа торкалась формальної сторони обрядів, й не переносив з нього в свою працю погляди, які належать виключно Католицькій Церкві [5, с. 122, 124].
Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі шукав синтез між Західною і Східною Церквами, не копіюючи при цьому сліпо західні зразки, а виокремлюючи з них лише те, що було корисним і не заперечувало українській духовності та традиціям.
Головним є те, що Петро Могила та його однодумці не зупинилися на візантійському жорстко консервативному богословствуванні, а, зважаючи на нові потреби Церкви, модернізували деякі елементи обрядово- культової сфери Церкви, даючи їм іноді і "оправославлені" пояснення.
Петро Могила прекрасно усвідомлював, що для нейтралізації візантійства і москвоцентризму потрібен міцний і свіжий присмак Заходу. Він наполягав на тому, що унія - це не є єдність, поглинання, злиття, а це - співжиття рівнорядних і незалежних одна від одної церков, сполучених в одне ціле, "своєрідна ідентифікація ототожнення Православ' я з Римським Католицизмом, а не підкорення адміністративне і догматичне" [1, с. 38]. Відкинувши Берестейську модель церковної унії з Римом, Могила, однак, не відгородив себе китайським муром від католицької Європи і, що більше, не став підігравати Москві. Навпаки, говорячи про екуменізм та ідею єдності церков, слід насамперед зазначити, що він твердо став на шлях інтеграції з Заходом, яку прагнув здійснити через зближення православної науки і обрядової практики з католицизмом.
Численні запозичення з освітньої, богословської та літургійно-обрядової практики католицизму, які Петро Могила переніс в Українське Православ' я, були не тактичним ходом, а цілком усвідомленим актом стратегічного значення і спрямовувалися не так на зміцнення антикатолицького імунітету Православної Церкви, як на її зближення з Церквою Західною. Підтягуючи Українське Православ' я в його доктринальній, літургійній та обрядовій субстанціях до рівня католицизму, Могила нівелював тим до розумної межі відмінності між Східною і Західною Церквами і торував шлях до їх можливого об' єднання. І саме в цьому полягає неповторність духовного світу митрополита Київського, Галицького і всієї Русі.
Є щось загадкове та двозначне в постаті Петра Могила. Він був призначений на Київську кафедру польським королем (що само по-собі є порушенням Православних канонів) - відразу за тим, як після тривалого періоду невизнання православних ієрархів на Україні, цей самий король раптом змінює свою позицію, але він не просто визнає існуючу ієрархію, а призначає "свого" митрополита. Також слід пригадати закриття лаврських духовних шкіл - шляхом "злиття" їх з латино-орієнтованим Києво-Могилянським колегіумом. Петро Могила заснував Київський колегіум - безсумнівна заслуга перед Церквою. Але його школа була латинською школою. Латинською не тільки по мові, розпорядку чи богослов' ю - ні, латинською у всій релігійній психології [8, с. 56].
Могила відстоював незалежність Київської Церкви та боровся з Унією - хоча у питаннях віровчення він був уже начебто в догматичному поєднанні з Римом. Тому він так легко та вільно звертався до латинських книг, гадаючи, що зможе розкрити в них неспотворену істину Православ' я. Митрополит вивів Малоросійську Церкву з тієї дезорганізації, в якій вона знаходилась після Берестейського Собору. Завдяки Петру Могилі вона отримала законний статус в Речі Посполитій. В той же час вся структура Церкви була пронизана новим духом - духом католицизму. Дивним чином все це робилось заради
