Боротьба продовжувалася. Білогвардійське командування витратило великі сили для знищення селянських республік. Проте їм вдалося тільки розгромити села. Військові сили Висунської та Баштанської республік, які базувалися у власних центрах, були змушені відступити, шукаючи нові бази, перегруповуючи свої сили. Почався новий етап боротьби з денікінщиною. Якщо раніше військові дії велися цілим фронтом, то після розгрому Висунська і Полтавки-Баштанки повстанці почали діяти невеликими загонами. При такій тактиці боротьба була не менш ефективною.

Армія Висунської народної республіки на чолі з Ф.Юхименком пробивалася на Кривий Ріг. Біля мосту повстанці зіткнулися із Сімферопольським офіцерським полком, що наступав на Кривий Ріг. Бій завершився перемогою висунчан, які захопили місто [15]. В Кривому Розі до них приєдналися богоявленці та загін С.Горбаня. В ході перших переговорів виявилася різниця в політичних поглядах більшовика С. Горбаня та керівництва Висунської республіки. Проте віра в прихід Червоної Армії об'єднала есерів та більшовиків. 25 листопада 1919 р. у Кривому Розі було створено об'єднаний Тимчасовий уряд Херсонського повіту. Головою уряду став лівий есер-борбист Ф. Юхименко, його заступником - І.Соболєв, колишній завідуючий військово - мобілізаційним відділом Херсонського губпарткому КП(б)У [10, 246]. Народним комісаром оборони було обрано С.Горбаня.

19 грудня 1919 р. уряд направив 6-ту і 9-ту роти повстанців, основу яких складали висунці та великоолександрівці, на станцію Долгінцеве. Партизани повинні були захищати станцію, щоб не дати можливості денікінцям відрізати Кривий Ріг від Катеринослава. Бійці в Долгінцевому розташувалися на відпочинок, а вранці на них зненацька напав загін білокозаків з дивізії Склярова. Почався нерівний бій. Частина повстанців навіть не встигла дотягнутися до зброї. З ручних кулеметів відстрілювалися Г.Кедровський, колишній командир роти охорони, та Д.Загородній. Проте втримати станцію не вдалося. Більше сотні повстанців було взято в полон. Денікінці розстріляли 126 чоловік, із них 98 - висунчани, 26 - великоолександрівці. Тяжко пораненим А.Шульзі і З.Мурляну вдалося врятуватися [10, 246].

Баштанські повстанці, що відступили, зібралися в Горожиному під керівництвом П.Тура. Було вирішено почати повстанський рух на нових засадах. Головними завданнями на початковому етапі були організація кавалерійського загону, пошуки вогнепальної зброї, дії повстанців лише в набігах [6, 42-43]. У перших числах грудня 1919 р. вони зупинилися в єврейській колонії Ефінгар (7 верстів від Полтавки-Баштанки). Староста колонії Х.Шустер та колоністи прийняли повстанців добре [6, 44]. Дуже швидко колонія стала головною базою нового партизанського загону П.Тура. В загін почали прибувати селяни. В організаційних питаннях допомогу братам Турам надавали більшовики Гебель, Шмулевич, Літман, Тишковський, що переховувалися в колонії. Партизанський загін мав у своєму розпорядженні від 50 до 200 чоловік - представників різних партій: більшовиків, борбистів, анархістів. Переважна більшість селян не мала ніякої партійної приналежності. Повстанці використовували для бойових дій гнучку тактику розсіювання, за якої військові дії велися невеликими групами.

До 26 грудня 1919 р. повстанці діяли біля колонії Добра та станції Явкине. Вони розгромили загін "куркульської самооборони" поміщика Бутовича біля села Березівка, вступили в бій з білогвардійським бронепоїздом [6, 45-46]. 27 грудня 1919 р. партизани вирушили на Полтавку-Баштанку, щоб вибити звідти "куркульську самооборону". Нічний бій на вулицях Полтавки-Баштанки продовжувався чотири години. У повстанців і "самооборонників" було по одному вбитому. Не витримавши нової атаки партизан, "самооборонники" здалися. П.Тур пропонував відразу після бою залишити Полтавку- Баштанку, але його брат Іван та більшість повстанців вирішили залишитися в селі. Ця зупинка стала останньою для загону братів Турів. Полтавка-Баштанка була оточена денікінськими військами і захоплена зненацька. П. Туру з кількома бійцями вдалося пробитися на схід, а І.Тур в оточенні білогвардійців застрелився. Його тіло було вкинуто в копицю сіна і спалено разом із захопленими повстанцями.

Після багатьох боїв залишкам повстанського загону на чолі з П. Туром вдалося добратися до колонії Ефінгар, де вони дізналися, що Червона Армія вже зайняла Знам'янку [6, 52]. Повстанцям довелося триматися і продовжувати боротьбу з денікінцями ще довгий зимовий місяць - до 26 січня 1920 р., - доки Полтавка-Баштанка не була взята частинами 122-ї стрілецької бригади 41-ї дивізії Червоної Армії. Трохи раніше - 17 січня 1920 р. було очищено від білогвардійців Висунськ. З червоноармійськими військами повернулася і частина повстанців. Останні в складі 41-ї та 45-ї дивізій під командуванням А. Осадчого та І.Якіра продовжували громити денікінців. Коли ж була оголошена мобілізація до Червоної Армії, то з Полтавки-Баштанки прибуло 25 чоловік в минулому - учасників Баштанського повстання.

Керівництво радянської України оцінило дії повсталих сіл за прийнятими тоді нормами. На IX Всеукраїнському з'їзді Рад (червень 1925 р.) за пропозицією Г.Петровського село Полтавка-Баштанка було нагороджено Червоним прапором за активну боротьбу з денікінськими бандами, німецькими окупантами і революційну боротьбу, за зміцнення радянської влади [2]. Село Висунськ мали нагородити орденом Червоного Прапора.

У фондах Херсонського держархіву навіть зберігся протокол Окрвиконкому від 30 січня 1928 р. [8, 9]. Проте нагородження так і не відбулося. Напевне, боротьбистська ідеологія Висунської народної республіки, ідеї самостійної радянської України виявилися "недостойними" високої більшовицької нагороди. Саме з цього часу роль Висунської республіки в історичній та художній літературі починає принижуватися. На перший план вийшла Баштанська республіка, хоч її роль в організації повстансько-партизанського руху