А. В. Бойко

ЗАПОРОЗЬКИЙ ЗИМІВНИК В ОСТАННІЙ ЧВЕРТІ XVIII СТОЛІТТЯ

По атакуванню Січі тільки невелика частина запорожців вирушила за Дунай. Переважна більшість козаків залишилася на території Вольностей. Вони продовжували сидіти зимівниками і, віддалені від державної адміністративної влади, зберігали всі традиції запорозького життя. Велика кількість зимівників, а за останніми підрахунками нараховувалося 5767 зимівників [докладніше див.: 1], розглядалася державою як потенційна небезпека. Для подібних тривог у держави було достатньо підстав.

Розпочатий, за пропозицією П. Текелія, опис конфіскованих запорозьких зимівників призводить до створення запорозьких роз'їздів для їх охорони. Прислані для опису майна російські офіцери з тривогою доносили генералу Якобію про ватаги запорожців по зимівниках. Офіцерам постійно здавалося, що козаки тільки й очікують слушного моменту для нападу на описові команди [2, с.190]. В цей же час з'являється справа колишнього писаря Фридрика. Від нього стає відомо, що біля Барвінківської стінки скупчуються козаки для походу на Текелія. Для цього йде величезна козацька армія на чолі з отаманом Метелкою, до якої приєдналися три тисячі калмиків та запорожці, які раніше втекли в кримські гори. Подібні відомості переходять від зимівника до зимівника. Згодом вони обростають неймовірними фактами. В переказах козацьке військо нараховує понад шістдесят тисяч чоловік, а "гармати в них такі, що кожну тягнуть вісімдесят волів" [3, арк.270-282]. Але чутки так і залишилися чутками. Всі, хто проходив по справі Фридрика, були покарані. Після того, як козаків прогнали крізь 1000 шпіцрутенів, їх було відправлено на будівництво Нової Дніпровської лінії. Заслуговує на увагу той факт, що зразу ж після справи Фридрика, за наказом Г. Потьомкіна було складено іменний список запорозької старшини, які за наданими їм атестатами та жалуваними медалями визнавалися вірними уряду [3, арк.284-286].

Однак чутки продовжували ходити по зимівниках. З'являються перші пісні про зруйнування Січі. Вони поширюються між козаками. Текелій 30 жовтня 1775 року доносив Г. Потьомкіну про складену серед запорожців пісню, яка відразу ж по зруйнуванню Січі пішла від козака гадяцького полку Івана Карнауха-Нестеренка. Невідомо, чи був останній її автором, але Текелій відзивався про неї, як "сплетенную сколь зловреднім, столь и к возмущению наклоняющим содержанием" [4, арк.386].

Саме зимівники, після зруйнування Січі, стають осередком козацьких змагань і основою збереження традиційного укладу Запорозьких Вольностей. Тому саме з боку зимівників вбачалася урядом небезпека [5, с.5-6]. Як наслідок, перед урядом постає завдання випрацьовування політики ставлення до зимівників. При цьому держава чудово розуміє, що репресивні заходи проти величезної кількості зимівників, розкиданих по землях Вольностей, не принесуть бажаних результатів. Навпаки, виникне реальна загроза активного протесту. Тому головним завданням уряд вбачає здійснення контролю за зимівчанами. Останнє можливо зробити двома способами. Перший - залучити запорожців-зимівчан на державну службу через військові поселення існуючих пікінерських полків; другий - доручити нагляд за зимівчанами новим власникам запорозьких земель. Уряд використовує обидва способи.

Уже 18 червня 1775 року Г. Потьомкін віддає наказ Текелію про перепис населення Запоріжжя. Цей захід, проведений з фіскальною метою, повинен був визначити кількість людей, бажаючих переселитися до створеної на запорозьких землях Дніпровської провінції. Передбачалося призначити місця, "на которых к пребыванию их должно строить слободы, наблюдая при том, чтоб мелких и повсюду рассыпанных селений никаким образом заводить не дозволять"[6, с.37]. Місця для слобод рекомендувалося обирати в безпечних місцевостях та коло великих шляхів "для способного ими управления". Крім того, уряд бажав бачити слободи пунктами військових постоїв і забезпечення армії підводами.

Про добровільний перехід зимівчан до слобод не могло бути й мови. Тому Г. Потьомкін упроваджує силові важелі, які проявляються в рішенні приписати цілі регіони до розташованих в Новоросійській та Азовській губерніях пікінерських полків. 29 серпня 1775 року Текелій вже радиться з Потьомкіним з приводу приписання запорозьких поселян до пікінерських полків. Водночас він пропонує "рассеянных зимовниками запорожцев, как они бессемейно поселения имеют все в изобретенных выгодных для себя местах, свесть по нескольку в самые удобнейшие и по дороге местоположения для заведения деревень" [4, 259-259зв.].

У вирішенні поставленого завдання уряд зіткнувся із суттєвими труднощами. Справа полягала в тому, що раніше поселені пікінерські полки вже мали своє господарство. Козаки полків обзавелися будівлями, землею, худобою, а тому переселятися на інші землі не дуже бажали. А так як переважну більшість пікінерів складало місцеве населення, пов'язане традицією з своїм краєм, то й будь-яке переселення було просто неможливим. Майже піврічні урядові намагання не мали ніяких наслідків. Усі накази залишалися на папері [6, с.78,7].

Наслідком подібних урядових невдач стало рішення Г. Потьомкіна про реорганізацію пікінерських полків. 31 жовтня 1776 року він подає на затвердження Катерині ІІ доповіді про заснування поселених полків у Новоросійській та Азовській губерніях. Доповідь розглядається Катериною ІІ і набуває чинності закону [6, с.96-99]. У документі визначаються причини подібної реорганізації. Однією з перших причин проголошено необхідність по скасуванні Запорозької Січі заповнити відсутність потрібних прикордонних військ. Заново створені пікінерські полки на запорозьких землях повинні були разом з військами Української дивізії "при всяком нападении на защищаемую ими границу, сделав надлежащий отпор, удержать на некоторое время стремление неприятеля". Друга з названих причин більш прагматична. Після зруйнування Січі "следует сих казаков