Але з 1779 року ситуація різко змінюється. Зовнішньополітичне становище Російської держави сприяє укріпленню позицій у південній Україні. Миритися з існуванням непідконтрольних і певною мірою автономних зимівників держава вже не бажає. Влада рішуче розпочинає боротьбу з запорозькими зимівниками.

Офіційною причиною такого наступу визначається непотрібність зимівчан для суспільства, їх небажання "общежительства" й ухилення від одруження. Та головним все ж таки є непокора та "своенравие" розкиданих по зимівниках запорожців [12, с.37]. Тому вже навесні 1779 року Новоросійський губернатор М. Язиков наказує сповістити всіх зимівчан, старшин і козаків про обов'язкове переселення із зимівників у міста та слободи. Для дієвості такого наказу впроваджуються урядом відповідні дії. Для переселенців надаються пільги. Перш за все, козакам дозволялося зберегти свої зимівники як хутори для утримання худоби, за умови, що в містах або слободах ними буде побудований згідно з планом будинок. Переселенці звільнялися від утримання пошт, державних і військових нарядів, всіх податків на два роки, "если только переселятся собственными домами из нынешних жительств в города или слободы государственные" [12, с.38]. Кожному, хто переходив з зимівника надавався білет на отримання з казенних лісів необхідного матеріалу для будівництва. Крім того, пропонувалося для слобод зводити церкви. Навпаки, усі, хто не бажав переходити, обкладалися повною мірою податками. На них покладалося утримання пошт та військових команд. Останнє особливо наголошувалося урядом, адже влада одержувала величезну кількість скарг від зимівчан на військові команди. Такі команди конфісковували волів, хури, хліб, реманент. Уряд був дуже "занепокоєний" неможливістю захистити зимівчан від команд через їхню "рассыпанность" і віддаленість. Певно тому суворий нагляд за переселенням покладався на земських комісарів "с особой суворостью". Однак виконання наказу затягувалося. У березні 1780 року І. Синельников рапортував губернатору Язикову про небажання запорожців переселятися. У кращому випадку зимівчани брали білета на ліс, говорили, що переселяються, і продовжували жити по зимівниках. Тому запроваджуються каральні засоби. Зимівчан починають зганяти з зимівників. Подорожуючий у той час Півднем академік В. Зуєв був свідком цього процесу. Він писав, що степових запорожців-зимівчан "мало- помалу начали и их сгонять с их уединенных мест и принуждать строиться в оном (Никополе). Ныне, продолжая их собирать в определенные для населения места, между тем заселили 19 мест" [13, с.236].

Не залишаються осторонь і поміщики. Вони спішать записати проживаючих на їх землях запорожців в ревізію за своїми селищами. Після чого поміщики розпочинають змагання за заборону вільних переходів.

На середину 80-х років XVIII століття зимівники запорожців перетворилися на слобідські хутори. За браком земель і з поширенням кругової відповідальності за сплату поземельного, слобідські громади розпочинають змагання за ліквідацію хуторів. Подібне відбувається і в поміщицьких селищах. Як наслідок, величезна кількість хуторів-зимівників зникає. Фактично, знищенням запорозьких зимівників уряд сам перетворював Південну Україну в "дике поле", щоб потім витрачати величезні кошти для його заселення.

Джерела та література

Бойко А.В. Запорозький зимівник останньої чверті XVIII століття. - Запоріжжя, 1995.

Полонська-Василенко Н. Майно запорізької старшини як джерело для соціяльно-економічного дослідження історії Запоріжжя // Нариси з соціально-економічної історії України. Праці комісії соціяльно- економічної історії України. - Київ.,1932. - Т. 1.

Російський державний воєнно-історичний архів (далі - РДВІА). - Ф. 52. - Оп. 1. - Ч. 1. - Спр. 81-а.

РДВІА. - Ф. 52. - Оп. 1. - Ч. 1. - Спр. 79.

А. Скальковський мав певну рацію, коли ставив зимівники на друге місце після Січі за небезпекою для уряду. Він, зокрема, пише, що "запорожцы, с их Сечью, независимыми зимовниками, кочевою и часто наездническою жизнью, непокорностью, считались больше как возмутившиеся подданные или разбойничьи шайки, нежели как грозное общество политическое" (Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края 1730-1823. - Одесса, 1836. - Ч. 1).

Бумаги князя Григория Александровича Потемкина-Таврического. 1774-1788 гг.-СПб.,1893. - Т. 1.

Зокрема, в одному з ордерів Г. Потьомкіна до В. Черткова від 3 травня 1776 року читаємо: "Луганский пикинерный полк, для выгодности в хлебопашестве и в прочем, согласно со мнением вашего превосходительства, извольте переселить на место между рек Самары и Волчьих вод, присоединя к нему всех прежних запорожских зимовников по реке Волчьей жителей и переведя желающих на те места из прочих дач" [6, с.78].

Феодосий (Макарьевский). Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. - Екатеринослав, 1880. - Ч. 1-2.

Типовим щодо цього є донесення відставного прапорщика К. Аристархова в Новоросійську губернську канцелярію, в якому він просить відмежувати землю по річці Базавлук для заселення ним державної слободи. У донесенні Аристархов пише, що "имеет он намерение заселить в бывших запорожских дачах в сту дворах государственную слободу" (ДАХО. - Ф. 14. - Оп. 1. - Спр. 3).

При цьому він зауважує, щоб "при первом наборе в тот полк людей поступать таким образом, чтоб оные отдаваемы были на службу из домов семянистых и зажиточных, дабы первоначально полк составлен был из надежных людей" [6, с.113-114].

Красномовно свідчить про це прохання секунд-майора Пулевича. Він клопоче про відведення землі над Інгулом, де на зимівнику Тарасовому бажає