В. Г. Бондаренко

ОЛЕКСАНДРІВСЬКИЙ КУРІНЬ ВІЛЬНОГО КОЗАЦТВА

(1917-1920 РР.)

Історія нашого краю нерозривно пов'язана з козацтвом. Закономірним було те, що відродження козацтва у 1917-1920 рр. знайшло активну підтримку на землях колишньої Запорозької Січі. Вільнокозацький рух на Катеринославщині був масовим, а його боротьба за незалежність України - запеклою і героїчною. Піднесення національно-визвольного руху 80-х рр. XX ст. викликало розгортання неокозацького руху у Запорізькій області. Після набуття Україною незалежності в нашому краї діяли різноманітні козацькі організації. На жаль, історія та практичний досвід Вільного козацтва 1917-1920 рр. не тільки не використовується в їх роботі, а й взагалі залишаються невідомими для керівників та членів сучасних козацьких організацій. На наш погляд, використання досвіду вільнокозацького руху часів національно-визвольних змагань покращило б роботу організацій сучасного козацтва. Історія олександрівських вільних козаків могла б відіграти значну роль у патріотичному вихованні не тільки козаків і старшин, а й молоді нашого краю. Крім того, важливим є відродження історичної пам'яті про невідомих раніше особистостей, які зробили свій внесок у боротьбу за незалежність України.

Радянські історики, досліджуючи боротьбу за Радянську владу на Катеринославщині, епізодично згадували у своїх працях вільнокозацький рух. З ідеологічних позицій Вільне козацтво характеризувалось як "націоналістично-куркульська" організація або "буржуазна самооборона". Зберігаючи все ж таки певну об'єктивність у 20-30-х рр. XX ст., вони визнавали масовість козацького руху та його вплив на робітників, селян, інтелігенцію Катеринославської губернії. Значну увагу Вільному козацтву та боротьбі з ним червоногвардійців присвятив А. Горб [1]. Певний фактичний матеріал з проблеми знаходимо у збірнику, який вийшов до 10-ї річниці Жовтневого заколоту у Катеринославі [2]. У 40-80-х рр. XX ст. історики УРСР не звертали увагу на дослідження вільнокозацького руху, залишаючись у полоні ідеологічних штампів. Виняток становили роботи окремих істориків, де вони намагались об'єктивно дослідити противників більшовицького режиму. Значний фактичний матеріал щодо збройної боротьби Вільного козацтва у жовтні-грудні 1917 р. міститься у роботі П. Гарчева [3].

Історики української діаспори почали дослідження вільнокозацького руху безпосередньо після закінчення національно-визвольних змагань. Серед перших робіт з проблеми зазначимо праці Р. Бориса [4], О. Бантиш-Каменського [5], А. Жука [6]. Недоліками цих та інших досліджень є відірваність від джерельної бази, ідеологічна заангажованість, певні теоретико-методологічні хиби. До того ж, головна увага присвячувалась історії Звенигородського коша Вільного козацтва, а інші вільнокозацькі організації залишались поза увагою. Серед таких осередків були й організації Вільного козацтва у Катеринославській губернії. Це становище не змінилося і після Другої світової війни. Знаходимо певні сюжети, присвячені Вільному козацтву південного регіону у розвідках І. Цапка [7], А. Кущинського [8]. Вільнокозацький рух Катеринославщини, у тому числі і в Олександрівську, залишався недослідженим.

Українська історіографія після 1991 р. зробила певний поступ у дослідженні проблеми. З'являються праці В. Голубка [9], П. Захарченка [10], Г. Папакіна [11], а також дисертаційне дослідження В. Лободаєва [12]. Певна увага приділялась розгортанню вільнокозацького руху на Катеринославщині, але детально він не досліджувався. В окремих публікаціях робляться спроби дослідити названу проблему [13]. Проте все ж таки вільнокозацький рух на Катеринославщині і в Олександрівську залишається малодослідженим і потребує подальшої уваги науковців.

У статті аналізується виникнення та діяльність Олександрівського куреня Вільного козацтва у 1917-1920 рр. З'ясовуються передумови і причини активної участі робітників, селян, інтелігенції у вільнокозацьких осередках. Подається перебіг воєнних операцій вільнокозацького куреня в Олександрівську під час війни УНР з радянською Росією. Розглядається участь олександрівських вільних козаків у повстанні Директорії та в повстансько-партизанському русі на Півдні України. Джерельною базою статті є фонди Державного архіву Запорізької області, Державного архіву Дніпропетровської області, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Використовуються матеріали періодичної преси 1917-1920 рр. та документи особистого походження. Особливу цінність складають мемуари Г. Магалевського [14-16].

Вільнокозацький рух виник у квітні 1917 р. на Звенигородщині, а протягом квітня-вересня 1917 р. поширився на терени колишньої Гетьманщини і Запорозької Січі. За своїм характером це був широкий національно-патріотичний військово-політичний рух. Соціальну базу його складали селяни, робітники, середні прошарки міського населення, інтелігенція. Особливістю розгортання вільнокозацького руху на Півдні України стала активна участь робітників у ньому. На відміну від

Звенигородщини, більшість організацій Вільного козацтва Півдня, виникали у губернських та повітових містах, а потім поширювались на сільську місцевість. Перша організація Вільного козацтва з'явилась в Одесі наприкінці травня 1917 р. У вересні 1917 р. козацький рух поширився і на Катеринославщину. Його керівниками стали брати Гаврило та Микола Воробйови (Горобці). Значну роль у виникненні осередків Вільного козацтва відіграли "Просвіти". Будучи центрами національно-культурного життя і вбираючи у себе найбільш активну частину української інтелігенції, вони стали ініціаторами створення козацьких організацій. Чоловіки-просвітяни фактично всі вступили до лав Вільного козацтва.

24 березня 1917 р. з ініціативи місцевих робітників і учнів середніх шкіл було створено філію катеринославської "Просвіти" в Олександрівську. Серед засновників "Просвіти" були три залізничники та сім поштовиків [15, с. 113]. До керівництва "Просвіти" ввійшли Ткаченко (як голова), Ю. Магалевський, Скасків, І. Оліфер. Влітку 1917 р. робітники південних залізничних майстерень Катеринославської залізниці заснували культурно-освітні організації - курені "Січ" і "Хортиця". Головою куреня "Хортиця" став робітник Іван Корнійович Оліфер, а куреня "Січ - Костянтин Дмитрович Білашкевич