оволоділи поштою та електростанцією. Запеклі бої розгорнулися в центрі міста на майдані Волі. Гайдамакам і вільним козакам вдалося відбити електростанцію. Моряки у свою чергу повели наступ на Катерининські майстерні, де знаходився український командний пункт. Вранці 13 грудня більшовики займали центр міста та підступи до Катерининських майстерень; позиції гайдамаків та вільних козаків - завод Дека та інша частина міста. На бік військ уНр перейшов кримський ескадрон. У події вирішили втрутитися донські козаки, чотири ешелони яких перебували на Катерининському вокзалі. Ю. Магалевський згадував, що протягом декількох днів вів переговори з ними про допомогу. Він робив це без дозволу Центральної ради, яка вважала козаків з Дону "контрреволюційною силою". Представник української влади навіть відбув до Новочеркаська, де за підтримкою генерала Богоєвського домігся наказу про допомогу донських козаків українським військовим формуванням. Російські козаки вступили в бій [14, с. 119-121]. За наказом Мокроусова більшовицька артилерія відкрила по них вогонь з Південного вокзалу. Козаки з Дону та більшовики уклали угоду. Донські козаки від'їхали з міста [25, арк. 7]. Все ж таки опівдні українським збройним силам вдалося оточити червоногвардійців у районі ради робітничих і солдатських депутатів. Командуючий морським відділом офіцер Толстов веде переговори через міську Думу з гайдамаками та вільними козаками про залишення міста матросами. Надвечір до гайдамаків підійшло підкріплення. Їх підтримали частини 17-го і 63-го полків та кулеметна команда 49-го полку, які поверталися з фронту [3, с. 208]. По прямому проводу з Катеринослава Центральній раді доповіли: "...Після півтораденного бою в м. Олександрівську, яке було захвачене більшовиками, взяте гайдамаками... Йде роззброєння червоногвардійців і захоплених солдатів і матросів" [26]. Обидві сторони уклали перемир'я, а вночі 14 грудня черговий по Південному вокзалу повідомив, що загін чорноморських матросів від'їхав до Севастополя [25, арк. 8].
Отже, це була одна з небагатьох перемог у ході війни. Наступ більшовиків на Катеринослав на деякий час був зупинений, а наступаючі зазнали важких втрат.
На жаль, 2 січня 1918 р. українські війська під натиском переважаючих сил більшовиків відступили з міста. Частина козаків та старшин виїхала до Києва на допомогу УЦР. Там вони на чолі з Ю. Магалевським та І. Оліфером брали участь у січневих боях в Києві та здобули значної слави серед військ УЦР. Інша частина вільних козаків відступила до Катеринославу, де взяла участь у боях 27-28 грудня 1917 р. Третя частина вільних козаків перейшла на нелегальне становище в Олександрівську та готувалась до підпільної боротьбі.
На другому етапі війни (лютому-квітні 1918 р.) формування Вільного козацтва вели партизанську боротьбу в тилу ворога, а пізніше разом з австро-німецькими військами брали участь у спільному наступі. В Олександрівську, за спогадами безпосереднього учасника подій Г. Гордієнка, місцеві вільні козаки та старшини армії УНР, які перебували в місті підпільно, також готували повстання. Швидкий наступ січових стрільців, військ Болбочана та німців примусили більшовиків залишити місто, і повстання не відбулося [27, с. 38-40]. П. Франко та М. Заклинський у спогадах повідомляли про значну допомогу організації Вільного козацтва Олександрівського повіту (наприклад, с. Біленького - суч. Запорізька обл.) в проведенні розвідки та бойових операціях під час звільнення повітового центру [28; 39].
Перебування Українських січових стрільців в Олександрівську надало їм можливість познайомитися з вільнокозацьким рухом. Знаходження в місті протягом двох місяців 1918 р. зміцнило братську дружбу між галичанами і козаками. Командир УСС В. Габсбург згадував: "...Територія Запорожжя має несподівано свідоме українське населення. Я говорив з селянами, особливо в околицях Царицинського кута, і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато (хто) оповідає, що його дід чи прадід був на "Січі". Кожний гордиться цим, що він з вольного козацького роду. В тім часі була там розвинена організація "Вільного козацтва" під проводом члена УНР отамана Олівера (властиво - Оліфер), з яким я гарно жив. Ця організація могла мати коло десяти тисяч членів. Була це майже виключно кавалерія з добрими кіньми. Мали і броньовики, які забрали у відступаючої російської армії. "Вільне козацтво" було проти гетьмана але за Центральну Раду" [30, арк. 61-66 зв.].
Вищеозначена політична позиція Вільного козацтва привела до його ліквідації на початок червня 1918 р. Австро-німецьке командування не бажало мати озброєне населення, а його реквізиційна політика та повернення поміщиків підштовхували населення до масових повстань проти окупантів та гетьмана. Активну участь у народних повстаннях брали і вільні козаки.
Незадоволення гетьманським режимом привело до повстання Директорії. Вільнокозацькі організації, які діяли нелегально та зберегли зброю, взяли участь у ньому. 17 листопада 1918 р. козаки, свого часу розформовані за небажання присягнути Гетьману, зібралися в Олександрівську. Щоб легально озброїтися, почали записуватися до вартової сотні, на чолі якої стояли колишні вільні козаки. Гетьманська залога Олександрівська була обеззброєна миттєво і без бою. З Вільного козацтва почав творитися Хортицький полк армії УНР [31, с. 83].
Про зміну влади в Олександрівську згадував козак Микола Носик: "...звістка вмить обійшла всі кутки повіту. До республіканських військ вступило багато селянської молоді та семінаристів. Вчительська семінарія змушена була закрити свої старші класи за браком учнів" [32, арк. 254261 зв.].
Після повстання Директорії