В. Г. Бондаренко

РОЛЬ НЕОКОЗАЦЬКОЇ ЕЛІТИ В БОРОТЬБІ ЗА УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВНІСТЬ (1917-1985 РР.)

Початок 90-х рр. XX ст. відзначився падінням авторитарних і тоталітарних режимів в країнах Центральної та Східної Європи і розпадом СРСР. У контексті демократичної трансформації відбувався процес появи нових еліт. Зрозуміло, що ці еліти намагались витіснити з ключових соціальних інститутів представників старих еліт, проголосити демократичні цінності, дістати підтримку з боку широких мас. Поряд із появою так званої "демократичної еліти" залишались представники старої партійної номенклатури. Членам цієї еліти бракувало професіоналізму, патріотизму, почуття справедливості. Після проведення ринкових реформ значна частина еліти одержала власність і почала відстоювати бізнесові інтереси. Не відбувся перехід від "ідеологічно об'єднаної" еліти, яка характеризується тим, що переважна більшість її членів належить до однієї партії чи їх коаліції, сповідує єдину ідеологію, одностайно дотримується певної доктрини та переконань до "консенсусно об'єднаної" еліти. Цей тип найбільш відповідає демократичним змінам і має ознаки високого рівня ціннісного консенсусу між її фракціями і взаємодії між ними. У нашій державі склався третій тип еліти - "роз'єднана" еліта, яка характеризується мінімальним рівнем ціннісного консенсусу між її фракціями і політичною боротьбою між ними.

Друга половина 80-х рр. XX ст. ознаменувалась появою і розгортанням неокозацького руху. На сьогодні в Україні діють більше 30-ти загальноукраїнських козацьких організацій і понад 1000 регіональних. Козацька старшина поступово інкорпорувалася до складу нової української еліти. Цьому процесу сприяло і те, що багато політиків, бізнесменів, військовослужбовців вступали до неокозацького руху і навіть організовували власні осередки. У Верховній Раді існували козацькі групи. При Президентові України була створена Координаційна рада з питань розвитку козацтва, а з 2005 р. діє Рада українського козацтва. Приймалися різноманітні підзаконні акти, укази, розпорядження і навіть підготовлений проект Закону України про державну службу українського козацтва. З іншого боку, на відміну від Російської Федерації, закон не є прийнятим, а козацтво не знаходиться на державній службі. Не складають депутатську більшість у регіональних органах місцевого самоврядування представники козацьких організацій. Фактично неокозацька старшина України відноситься до неправлячої еліти. Вона ввібрала в себе всі вади української еліти - роз'єднаність, орієнтація на іноземні країни, безперервна боротьба за владу. З іншого боку, така ситуація пояснюється багатьма політичними, економічними, психологічними та ідеологічними причинами. Важливе значення має і те, що більшість державних службовців та представників неокозацької еліти незнайомі з історією вільнокозацького руху в XX ст., його прорахунками та здобутками. Тому не дивно, що повторюють помилки своїх попередників і не мають чітко визначеної ідеології і програми неокозацького руху. На наш погляд, необхідно звернутися до цього досвіду і використати його в розбудові сучасної України.

Проблема політичної позиції козацтва і його верхівки, місця та ролі неокозацького руху в розбудові держави, вплив еліти цього руху виникли в українській історіографії зараз же після поразки національно-визвольних змагань 1917-1923 рр. Радянські історики 20-30-х рр., незважаючи на певну ідеологічну заангажованість, визнавали вплив вільнокозацького руху на військово-політичні події в Україні. Історики УСРР характеризували цей рух, як "куркульсько- націоналістичний", "контрреволюційний". Усе ж таки вони визнавали значний вплив його ідей на широкі маси робітників і селян, а особливо молоді. Керівною силою цього руху українські радянські історики вважали "буржуазно-націоналістичну" інтелігенцію, дрібнобуржуазні прошарки міського населення. Порівнювали організації Вільного козацтва з буржуазною Національною гвардією часів Великої Французької революції [1; 2]. У 30-80-х рр. XX ст. радянські дослідники не звертали значної уваги на цю проблему, знаходячись в полоні ідеологічних ілюзій. Але все ж таки з'являлись окремі дослідження з цікавим фактологічним матеріалом [3].

Вільне козацтво викликало значні історіографічні суперечки серед істориків українського зарубіжжя. Першими дослідниками козацького руху стали представники правлячої еліти часів Української революції. Їх праці носили історико-мемуарний характер і були відірвані від джерельної бази. До того ж, кожен з них представляв політичну позицію партій, які боролися за владу в 1917-1923 рр. М. Грушевський, В. Винниченко, П. Христюк, М. Шаповал, висловлюючи думку соціалістичних партій есерів та есдеків, визначали, що здоровий козацький рух зіпсували представники правих політичних сил на чолі з П. Скоропадським та І. Полтавцем-Остряницею [4; 5; 6; 7]. Іншої позиції додержувався один з лідерів УСДРП І. Мазепа. Він об'єктивно визначав прорахунки і недоліки військової політики Української Центральної ради, визнавав значний внесок вільнокозацьких формувань в захисті української державності. І. Мазепа звертав увагу на важливу роль козацької ідеї в новітньому державотворенні [8]. Близьку до лідерів УНР позицію займав і один з перших дослідників вільнокозацького руху Р. Борис [9]. Іншу позицію займали представники правих сил. Значну увагу діяльності П. Скоропадського по відродженню козацтва приділив Д. Дорошенко [10]. Апологетом діяльності І. Полтавця-Остряниці був О. Бантиш-Каменський, який негативно ставився до Української Центральної ради та звинувачував її у занепаді козацького руху [11]. Позиція Української партії соціалістів-самостійників щодо Вільного козацтва була викладена у брошурі, надрукованій у 1920 р. у Відні. Її автори стверджували, що організації Вільного козацтва діяли під безпосереднім керівництвом цієї партії і фактично підпорядковувались їй [12]. Найбільш об'єктивною та цінною у фактологічному відношенні була розвідка А. Жука, яка визначала політичний вплив вільнокозацького руху та його керівництва в подіях 1917-1923