Опинившись на еміграції, неокозацька еліта продовжувала боротьбу за українську державність. Формами цієї боротьби було створення організацій, які вели військово-організаційну, агітаційно-пропагандистську, ідеологічну роботу. Необхідно зазначити, що єдності у вільнокозацькому русі не було, тому існували паралельні організації і відбувались розколи серед них. У міжвоєнний період існували: Українське національне вільнокозацьке товариство (УНВКТ) - 1921-1922 рр., Українське національне козацьке товариство (УНКТ) - 1923-1933 рр., Український національний козацький рух (УНАКОР) - 1935-1945 рр. Основну роль у створенні цих товариств відіграла група І. Полтавця-Остряниці, а дві останні організації він очолював. Політична позиція його та прибічників змінювалась від монархістсько-елітарної до тоталітарно-елітарної. І. Полтавець-Остряниця проголошував свій рух фашистським і націонал-соціалістичним. Але насправді він був праворадикальним, консервативним, парамілітарним рухом, про що свідчить відсутність расової теорії, визнання православної церкви і її цінностей, відсутність намагань створити однопартійну систему [38]. На жаль, авантюризм і владолюбство І. Полтавця-Остряниці призводили до частих конфліктів, чвар, боротьби усередині руху. Він оточив себе ненайкращими представниками неокозацької еліти - І. Орловим, А. Жеребком, Д. Гулаєм та іншими. Наслідком цього був занепад вільнокозацького руху напередодні Другої світової війни. Запекла боротьба розгорнулася за вплив на українську еміграцію між козацькими організаціями, прихильниками П. Скоропадського та ОУН. Методи цієї боротьби не завжди були моральними та виправданими. Прикладом більш ретельної і наполегливої праці були організації Українське козацьке товариство та Громада запорожців, очолювані М. Омеляновичем-Павленком. Отже, у міжвоєнній вільнокозачій еміграції неокозацька еліта не змогла відіграти об'єднуючу роль і була ініціатором міжпартійної боротьби усередині Українського національно-визвольного руху.

Недоліки, притаманні міжвоєнному козацькому руху, проявилися під час Другої світової війни. Рух розколовся на тих, хто підтримував Німеччину і її союзників, та тих, хто намагався боротися проти нацистів і більшовиків. Спроби формування козацьких частин на окупованих територіях виявились мало ефективними. Расова політика нацистів, небажання використовувати не арійців у війні, не сприяли створенню козацьких частин. Тільки після 10 листопада 1943 р., коли керівництво Рейху визнало козацтво "особливою кочовою германською нацією", почалося формування козацьких частин. Але головним чином з російського козацтва. Тільки в 1944-1945 рр. почалося формування українських козацьких частин. Прикладом є козацький загін А. Долуда і повітрянодесантна бригада "Вільного козацтва" П. Терещенка. Значну роль в подіях війни вони вже не відіграли [26]. Недослідженою залишається і роль І. Бірчака-Волошина у формуванні УПА та її подальшій діяльності. Відомо, що він загинув в сутичці з радянськими партизанами в 1942 р.. До того він протягом 16 років очолював організацію Вільного козацтва на Волині, яка нараховувала до 500 осіб. Відомо, що разом з ним до УПА вступило до 200 козаків і старшин.

Після Другої світової війни неокозацький рух набув розмаху в Північній Америці, Австралії, Західній Європі. Формується нова неокозацька еліта, де значну роль відігравали такі діячі, як М. Омелянович-Павленко, І. Омелянович-Павленко, І. Цапко, А. Кущинський, П. Коршун- Федоренко. Новою є тенденція входження до Вільного козацтва людей з різноманітними політичними поглядами. Під його гаслами консолідуються прихильники уНр, гетьманці- державники, діячі ОУН. Ведеться агітаційно-пропагандистська робота серед української еміграції, виховання молоді, робота по збереженню козацьких традицій і звичаїв. Але на початку 80-х рр. активність руху зменшується, бо відходять у вічність ветерани національно-визвольних змагань, а приток молоді є незначним [15]. Все ж таки, напередодні нових процесів пов'язаних з відродженням незалежності України і появою неокозацького руху на її території, неокозацька еліта на еміграції зберігала козацькі традиції та звичаї, мала значний досвід праці в умовах сучасних демократичних країн. Подальші події, на жаль, показали, що такий досвід не був затребуваним у сучасному процесі розбудови козацтва.

Підсумовуючи все сказане, необхідно зазначити, що неокозацька еліта в 1917-1985 рр. відігравала значну роль в українському національно-визвольному русі. Зародившись в 1917 р., вона рекрутувала своїх представників головним чином з української інтелігенції та інших прошарків населення. За віком це були представники молоді та середнього покоління. Ідеологічні та політичні причини породили конфлікт між вільнокозацькою старшиною і представниками політичної еліти УЦР. Даний конфлікт не сприяв державотворчим процесам в Україні і послаблював військову потугу. У часи Української Держави негативне значення мав конфлікт між владою і представниками "старої" неокозацької еліти, до того ж, він набув запеклого збройного характеру. Прихильники П.Скоропадського не змогли органічно увійти до вільнокозацького руху і не мали широкої підтримки серед старшини і козаків. Доба Директорії характеризувалась входженням неокозацької еліти до політичної і військової еліти держави. Явища "отаманщини" і "партизанщини" зародились у цьому середовищі, це мало як позитивні, так і негативні наслідки. На еміграції неокозацька еліта в 1919-1945 рр. залишалась роз'єднаною. Безперервні конфлікти, чвари, боротьба з іншими політичними угрупованнями не сприяли зміцненню і єдності українського національно-визвольного руху. Після 1945 р. вільнокозацька старшина накопичила значний досвід діяльності в умовах сучасних демократичних країн та намагалась консолідувати українську