Намір оминути дражливі місця, а також нахил до обтічних формул помітні вже у такого проникливого дослідника, як О. Гермайзе. В цілому визнаючи слушність зауваг М. Пудавова щодо проникнення українських козаків на Дон ще у першій третині XVI ст., О. Гермайзе жодною мірою не припускає участь українського елементу у козакотворчих процесах, окрім того, категорично заперечує таку можливість взагалі. Аргументи О. Гермайзе аж ніяк не можуть бути визнані вдалими (у джерелах запорожців, що перебували на Дону, завжди відмежовували від тубільного елементу; турки і татари розрізняють українських і донських козаків) [7].

У подальшій історіографії український чинник майже не береться до уваги. З 30-х рр. зусиллями І. Бикадорова [19, с.9; 20], М. Волинкіна [21, с.62] та В. Мавродіна [22, с.239-261] набуває другого дихання "бродницька теорія" походження донського козацтва. Подібної точки зору дотримувався Д. Іловайський [11]. У концепційному вигляді візія постає у працях Є. Савельєва та І. Бикадорова [18, с.1-2; 19; 20].

Обидва дослідники безапеляційно вважають Донську землю колискою козаччини як явища, а донських слов'ян-бродників - генетичними попередниками майже усіх відомих на середину XVI ст.

козацьких спільнот. Є. Савельєв називає донських козаків "споконвічними мешканцями берегів Азовського й Чорного морів, і долішнього Дону". Фантастичною виглядає версія дослідника, згідно з якою варяги - ніхто інші як донські козаки, що переселилися на північ. У ХІV-ХV ст. розпорошене донське козацтво вже буцім злітається на свою давню батьківщину і відтоді постає під чотирма назвами: азовські козаки, українські козаки, рязанські козаки й новгородські повольники з Волги. Далі процес витвору нової генерації донського козацтва відбувається наступним чином: рязанські козаки на початку XVI ст. закозачують землі по середньому Дону, натомість азовські в 30-40-ві рр. вкупі з севрюками й білгородськими козаками обсідають низові терени, де у 1559 р. з'являється й частина українських козаків, що прийшла з Д. Вишневецьким .

При усій своїй неоковирності схема Є. Савельєва не позбавлена, однак, і кількох плідних спостережень. Так, справедливо піддається рішучому сумніву першорядність ролі великороського етносу в генезі донського козацтва, визнається, хоча й несвідомо, перехрещення у XVI ст. на Дону різноетнічних потоків, слушно підкреслюється існування відмінностей між субстратами низового і верхового козацтв.

Концепція І. Бикадорова у своїх вузлових моментах поглиблює савєльївську і так само містить не менше надуманих елементів. Передовсім І. Бикадоров конкретизує тезу свого попередника про споконвічність осібного донського слов'янського організму (козацтва), наголошуючи, що слов'яни жили на Дону і до нашої ери під іменем скіфів, а при хозарах немовби були постійним прикордонним військом. Дослідник відкидає можливість зникнення прямих нащадків цих слов'ян- бродників у будь-якій ділянці Дону до кінця XIV ст. За І. Бикадоровим, Донська земля пустіє тільки на зламі ХІV-ХV ст. у зв'язку з побоїщем тут Тимура і Тохтамиша. Бродники затримуються лише у пониззі - біля Азова (стають азовськими козаками) - і по Хопру та Медведиці, а більша частина відходить (до московсько-рязанських "україн", Подніпров'я і навіть до Криму та Новгорода). Від цих вихідців і походять різні гілки козацтва: татарська, українська, рязанська, городецька та ін.

У річищі візії Є. Савєльєва І. Бикадоров вважає, що з XVI ст. під впливом занепаду Великої Орди розпочинається зворотній рух на Дон і відомі з джерел середини XVI ст. козаки - це прямі нащадки бродників. До всього посилюється категоричність висновків. Зазначається, наприклад, що бродники повністю зберегли на московських теренах свою етнічну чистоту, свою відмінну від великоросійськості слов'янськість і взагалі не могли асимілюватися з великоросами жодною мірою (над шансами заховання самості гілками донських бродників, які опинилися в Україні, Криму та Азові, І. Бикадоров, правда, не розмірковує). Причина такої цнотливості бродників на московсько- рязанському прикордонні, всупереч численним прикладам етнічної мішанини зі світової історії, вбачається у тому, що бродники "були особливою від великоросів народністю з особливою ідеологією, психологією, побутом, ратною діяльністю" [19; 20].

Витвір Війська Донського як військово-територіальної структури голослівно кладеться на 20- 30-ті рр. XVI ст. Влиття до донського організму української крові допускається тільки з 70-х рр. ХVІ ст., а проникнення до лав донського козацтва великоросів, на думку І. Бикадорова, до середини 30-х рр. XVII ст. взагалі не виходить за межі одиничних випадків.

Водночас, як і у схемі Є. Савельєва, сумнівні, м'яко кажучи, твердження переплітаються з думками, котрі заслуговують на пильну увагу, як от: тези про те, що "Запорозьке військо для Донського було ближчим, ріднішим, аніж Московська держава" , про неможливість витвору донського козацтва виключно росіянами. У підсумку ж схема І. Бикадорова не прикувала до себе уваги і промайнула майже непоміченою. Надалі прихильники "бродницько'ї теорії" обсідають поміркованіші позиції і ведуть мову про бродників як про лише своєрідний прототип донського козацтва [23, с.102-104; 24, с.3-4; 25, с.10; 26, с.163-167,173].

Натомість під впливом уніфікованого втискування усього розмаїття проявів всесвітнього історичного процесу у заскорузлі рямці суцільної боротьби класів поширюється невиправдане витлумачення появи донського козацтва як висліду втеч на терени Дону від гніту кріпосників найволелюбніших представників народних мас. Ця візія швидко набуває ознак "офіційного бачення" [27, с.235], бо водночас відповідала й іншій стрижневій умові, навіяній на цей раз вже імперським буттям, -