В. М. Чоп

ПОЛІТИЧНА ПРОГРАМА МАХНОВСЬКОГО РУХУ

У даній статті автор ставить собі за мету дослідити розвиток політичних поглядів махновських повстанців протягом 1917-1921 рр. та висвітлити зміст й головні ідеї їх програмних документів. Дана тематика на сьогоднішній момент є дослідженою недостатньо й привертала увагу істориків лише в 20—30-і роки ХХ століття з усіма притаманними радянській історіографії ідеологічними упередженнями й недоліками [1].

Політична програма махновців головним чином виконувала традиційні функції політичних програм, виступаючи елементом політичної репрезентації і з'єднуючої ланки між масами та політичною доктриною. Проте, водночас махновська політична програма мала кілька особливостей, на яких варто загострити увагу.

По-перше, махновський рух був не партією, а конгломератом кількох лівих угруповань, і хоча анархо-махновці домінували у керівництві ним, діяльність союзників наклала помітний відбиток на форму і зміст програмних документів, надавши їм синтетичного характеру.

По-друге, історія появи політичної програми махновців разюче відрізняється від подібного етапу в історії більшості політичних сил. Їх програмні документи були розроблені заздалегідь, до подій 1917-1921 рр. Махновський рух не мав ні передреволюційної історії, ні мирного часу на витворення власного програмного забезпечення. Вже поставши значною військово-політичною силою, він повинен був усвідомити себе і своє призначення в історії. Анархо-комуністична доктрина, якої дотримувалися лідери руху, виявилася невідповідною умовам оточуючої дійсності, і важливим завданням руху стала потреба її реформування.

По-третє, на вироблення і, насамперед, на час появи повстанських програмних документів значний вплив справили фактори важкої військової обстановки та нестачі інтелектуальних сил.

Говорити про факт появи цілісної програми можна лише з жовтня 1919 р., коли було оприлюднено Декларацію Революційної Повстанської Армії України (махновців), тобто більше ніж через два роки від початку махновської історії. Проте оцінку темпів розвитку махновської політичної думки треба давати з урахуванням вищенаведених обставин. З огляду на ту кількість проблем, що їх треба було здолати, поява Декларації виявиться не запізнілою, а навіть навпаки.

Спочатку є сенс визначити, який вплив на створення ідеології руху чинив його лідер - Нестор Махно, якого, нагадаємо, його сучасник, письменник В. Короленко, характеризував як "середній вивід українського народу" [2, с.200]. Так от, анархісти поділяли революції на "політичні" та "Соціальну". Результатом "політичної" революції є зміна пануючої в державі еліти, але сам принцип державної влади при цьому зберігається. "Соціальна" ж має наслідком перехід до нового принципу суспільної організації - Безвладного і може, за активної участі мас, вирости з політичної. Н. Махно вирішив довести революцію до її логічного фіналу, або хоча б до такого стану, коли б зберігалася надія на її задовільний результат. Його мрією стала побудова нового суспільства в новій країні, що живе за іншими, відмінними від решти світу законами.

Ідейний пошук врешті-решт привів Н. Махна до власної системи поглядів, яку він називав анархо-комунізмом "бакунінсько-кропоткінського напрямку" [3, с.125], що свідчить, однак, не про необізнаність Н. Махна щодо принципових розбіжностей теорій М. Бакуніна і П. Кропоткіна [3, с.125], а про здійснену ним спробу їх синтезу. При цьому вплив на нього найближчого оточення і особливо "міських" анархістів можна вважати мінімальним, за небагатьма винятками. "На Україні є лише три анархісти - я (себто Н.Махно - В.Ч.), Аршинов і Ольга Таратута" [4, с.159]. Саме в Петрі Аршинові Н. Махно знайшов свого однодумця, що дає підстави говорити про своєрідний ідеологічний дуумвірат 1919-1920 рр. Вплив П. Аршинова на Н. Махна був хоч і помітний, але не вирішальний.

Іронія історії полягає в тому, що, отримавши владу, доктринерам часто доводиться робити якраз протилежне від бажаного. Авторитет класиків анархізму в поєднанні з відчуттям недостатньої освіченості тиснули на Н. Махна важким тягарем протягом всього його життя. Прояви показової приязні Н. Махна до "міських" анархістів, що в 1919 р. приїздили до Гуляй-Поля, палкі їх запрошення [5, с.23] пояснюються надією "Батька" з їх допомогою загітувати селянство підтримати "чистий" анархо-комунізм. Коли ж цей задум зазнав невдачі, "міський" анархізм викликав у Н. Махна гнівне розчарування: "Тоді я не міг навіть припустити, що вони в більшості звичайні базіки" [6, р.104].

Гуляйпільський "Союз бідних хліборобів" (1905-1917 рр.) був політичним передвісником "махновщини" й тримався доктрини П. Кропоткіна. Її тези про необхідність негайного переходу до безвладного суспільства через здійснення соціальної революції спирались на архаїчні пласти світогляду селянства. Проте саме домінування селян серед учасників "союзу" привело до появи деяких оригінальних ідей, своєрідних зародків махновської ідеології. Це критика столипінської реформи, що руйнувала сільську общину [7, с.149], і ототожнення себе з "правнуками запорожців" [8, с.13], здатними домогтися соціальної справедливості.

Н. Махно розпочав корекцію анархічної доктрини на серпневій нараді Гуляйпільської групи анархо-комуністів 1917 р., аби за допомогою цього маневру забезпечити виживання руху. Анархісти зобов'язалися знаходитися разом з масами (тобто, селянами) в будь-яких подіях, навіть в не анархічних [9, с.10]. Подібний метод, що вимагав організації та ідейного керівництва, ніколи раніше анархістами не застосовувався. Посилення дієвості анархістської організації робило її схожою на політичну партію, і діяльність ГГАК відразу стала піддаватися критиці з боку інших анархістів. Першою з критикою цих ухилів виступила М. Никифорова, лідер Олександрівської федерації, делегація якої прибула в Гуляй-Поле на кілька днів, починаючи з 29 серпня 1917 р. [10,