Починаючи з літа 1917 р., тривога за майбутнє ніколи не залишала керівництво руху, яке усвідомлювало своє становище на кшталт своєрідного анархістського острова, оточеного морем недоброзичливців. Спочатку якісь надії покладались на авторитет П. Кропоткіна, який мусив закликати анархістів перенести центр організаційної роботи на село, поки ним ще не встигли оволодіти осередки різних політичних партій [11, с.20]. Подібна перспектива означала поразку Соціальної революції. Передчуття справджувалися. П. Кропоткін мовчав, і тому, починаючи з кінця

р., у всій зовнішній політиці махновського руху провідним стає принцип: вступати в союз з більш слабкими, на махновський розсуд, політичними силами проти більш потужних. Махновці вперше оперлись на нього взимку 1917 р. під час конфлікту УНР з РРСФР.

Іншою базовою ідеєю махновської програми стала продукована особисто Н. Махном ідея "вільного району", власне ідея махновської незалежності. Вперше Н. Махно проголошує її в липні

р., після свого повернення з вимушеної подорожі Радянською Росією [12, с.51]. Ідея ця була наслідком спостережень Н. Махна за розвитком революційного процесу та особистих вражень від спілкування з такими політиками, як В. Ленін, Я. Свердлов та П. Кропоткін [21, с.162]. Махно дійшов висновку, що реальним продовженням революції буде, всупереч надіям, не перехоплення політичної ініціативи анархістами, а подальше посилення комуністичної держави, що, в свою чергу, відсувало прихід соціальної революції на невизначений час. Виходом із ситуації Н. Махну бачилась можливість збереження її тенденцій в межах значного територіально й незалежного від оточуючих його політичних утворень району, котрий і належало створити. Крім цього, ідея "вільного району" не суперечила вченню П. Кропоткіна про реальну федерацію держав колишньої Російської імперії і про дрібні держави як політичну форму, що передує анархічному устрою.

Такий погляд на революційний процес підводив до ще одного принципу політичної стратегії повстанців, починаючи з 1919 р., - ідеї "єдиного революційного фронту", союзу соціалістичних "радянських" партій. Крім військового посилення революційної території, подібний альянс, на думку Н. Махна, мав полегшити боротьбу з підпорядкуванням Рад бюрократичному апарату, яку доцільніше вести зсередини "єдиного революційного фронту". Але для цього співробітництво соціалістів повинно бути рівноправним. Використавши вже добре відому ідею створення коаліційних блоків, махновці ставили її у специфічне відношення до існуючої системи влади, коли захоплення останньої було принципово неможливим. Н. Махно фактично зробив соціальний винахід, що в умовах політичної конфронтації мав добрі потенційні перспективи. Зазначимо тут, що розробка моделей майбутнього постреволюційного суспільства на початок ХХ ст. стала для анархістів вже традиційною справою. Розповсюджені, передусім в публіцистиці, запевнення, що анархісти відкидали абсолютно всі види влади є наслідком, з одного боку, нерозвиненості термінології анархізму, а з іншого, прямою її вульгаризацією.

Отже, головною рисою махновського різновиду анархізму ("українського анархізму") була нова тактика у ставленні до влади. Селянський прагматизм підказував махновцям, що повна ліквідація влади неможлива. На цьому ґрунті виникла нова проблема. Як організувати контроль за владою, щоб вона не заважала анархічним перетворенням і поступово не переродилася в "державну"? На практиці махновці виступили за використання в запропонованій ними соціальній моделі органів суспільної влади. Суспільна влада з її інститутами і нормами визнавалась як елемент суспільної самоорганізації, самоврядування і як елемент самозахисту вільного суспільства.

В ідеалі новітня система влади уявлялася створюваною знизу шляхом добровільного делегування повноважень по вертикалі і вільних виборів представників, обмеженою в своїй компетенції, здатною виявляти і враховувати інтереси всіх індивідуумів, їх соціальних об'єднань і суспільства в цілому. Гадалося, що суспільна влада буде активно використовувати референдуми й опитування, діяти шляхом переконання. Важливим компонентом даної концепції був зворотний зв'язок можновладця і підвладного, тимчасовість і взаємозаміна їх суспільних ролей. Важливо, що подібна владна структура не мала характеру силоміць впроваджуваної на місцях. Головним критерієм, що визначав, яка саме владна система постане у "вільному" районі, були рішення з'їздів місцевих рад. Багатопартійність цих з'їздів давала можливість альтернативного вибору. На II районному з'їзді Рад (лютий 1919 р.) селянські делегати дали згоду на впровадження запропонованого махновцями "вільного радянського ладу" як такого, що найбільш відповідав їхнім вимогам [13, с.86].

Анархісти-ідеологи були заручниками доктрини зверхності народного волевиявлення, вони не могли контролювати його. Анархісти плекали надії, що пропаганда ідей свободи й успіхи окремих економічних осередків анархізму утримають делегатів селянських з'їздів у лоні їх вчення. У цьому відношенні характерна позиція В. Воліна, керівника реввійськради РПАУ(м): "Якщо сьогодні, після всього що сталося, селяни пришлють на з'їзд контр-революціонерів і монархістів, тоді... справа всього мого життя була суцільною помилкою. I мені нічого не залишиться, як вибити собі мозок з револьвера, який ви бачите на столі" [14, р.607]. Нагадаємо, що саме на IV районному з'їзді була схвалена Декларація РПАУ(м) - головний програмний документ руху.

Перший нарис махновської політичної концепції з'явився в травні 1919 р., коли в Гуляй-Полі вийшла друком брошура Н. Махна і П. Аршинова "Чого добиваються повстанці-махновці?", текст якої був паралельно видрукуваний в газеті "Путь к свободе" [15]. Це був своєрідний етап у написанні головного програмного документа - Декларації РПАУ(м), положення якої розроблялися членами Військово-революційної ради (ВРР) Гуляйпільського району з весни 1919 р. Влітку 1919 р. для остаточного перегляду і компонування проекту була створена спеціальна комісія з 4 чоловік [16]. Остаточну стилістичну обробку