6, с.104-105]. 16 вересня, вже після штурму Бендер, Панін на знак підтвердження міцності ногайсько-російського союзу передав мурзам 809 полонених ногайців [2, с.370]. Однак, поруч з інсценованим проголошенням незалежності ногайських орд, царат послідовно запроваджував систематичний контроль над ногайцями. З цією метою Колегія іноземних справ Росії відрядила до них свого постійного резидента - статського радника П. Веселицького, котрий 3 жовтня прибув до головної ставки "союзних" ногайців, розташованій на Тилігулі. Прикметно, що Веселицький, набравшись досвіду в ногайських справах, пізніше був призначений резидентом у "незалежному" Кримському ханстві. Офіційним його завданням були підготовка і проведення наступних переговорів з ногайцями, особливо у питаннях переходу до союзу з Росією Джембуйлуцької та Єдичкульської орд [2, с.370-371]. Відразу після прибуття на Телігул П. Веселицький на урочистому зібранні єдисанських і буджацьких мурз зачитав присягу на вірність Росії, текст якої разом з інструкціями надіслав йому П. Панін. В урочистому підписанні присяги взяли участь 40 мурз, 12 ефендіїв та інших духовних осіб від Єдисанської орди, а також 31 мурза, 4 ефендія і 32 аги від Буджацької орди [6, с.105].
Встановивши відносно стабільний контроль над Єдисанською та більшою частиною Буджацької орди, російський уряд намагався прихилити на свій бік решту ногайців. Однак досить скоро почалися коливання навіть у тих ногайців, котрі склали присягу на вірність "союзній" Росії. Причиною коливань було те, що кримський хан Каплан Гірей ІІ у вересні 1770 р. зміг уникнути розгрому біля Хаджибейського лиману та через Очаків і Кінбурн повернувся до Криму [10, с.165- 169]. Закріпившись на півострові, хан спромігся більше року утримувати під своєю владою не лише кримськотатарських мурз, але і єдичкульців та джембуйлуківців, котрих для більшої певності він перевів з попередніх місць кочування на степовому лівобережжі Дніпра за Перекопську лінію. То ж попри те, що єдисанські та буджацькі мурзи неодноразово запевняли російське командування про повсякчасну готовність єдичкульців та джембуйлуківців піддатися Росії, вони не лише не схилили своїх одноплемінників до такого рішення, але й самі через них почали консультуватися про можливе примирення з кримським ханом. У цей час чимало єдисанських та буджацьких мурз, маючи родичів серед єдичкульців та джембуйлуківців, неодноразово відвідували одне одного й радилися з приводу своєї майбутньої політичної орієнтації. Таким чином, восени 1770 р. ногайці усіх чотирьох орд обережно вичікували і уважно спостерігали за подальшим перебігом подій.
Це досить швидко з'ясував російський уряд, котрий розпорядився відселити "союзних" єдисанців та буджаківців подалі від театру військових дій, епіцентр якого зосередився у Північно- Західному Причорномор'ї; іншим мотивом переселення було міркування стосовно того, щоб ізолювати їх від впливу агентів кримського хана. 25 вересня П. Панін сповістив генерал-аншефа
Воєйкова про урядове рішення відселити ногайців на лівобережжя Дніпра, на територію від річки Кам'янка до Азову [2, с.371]. 10 жовтня 1770 р. розпочалася переправа єдисанців та буджаківців через Південний Буг. Під час переправи російське командування в черговий раз помітило коливання ногайців і намір частини їх повернутися до кримського підданства, що стало приводом до повторного прийняття від них присяги князем Прозоровським [5, с.169]. Лише після цього П. Панін наказав запорожцям лагодити пароми та перевізні мости на Південному Бузі [9, арк.30].
Переправу ногайців через Дніпро російське командування доручило організувати запорозькому кошовому отаману П.І. Калнишевському. Кілька ногайських депутацій ще у вересні того року приїздило до Січі, де їх козаки зустрічали "с надлежащим трактаментом" [9, арк.26-26зв.]. Відновилися торговельні зв'язки ногайців і запорожців, котрі, у більшості, були перервані під час бойових дій. То ж невипадково, що саме запорожцям російський уряд доручав опікуватися справами ногайців, вести серед них агітацію, забезпечувати їх продовольством, здійснити їх переправу через Південний Буг та Дніпро та налагоджувати з ними торгівлю на пільгових умовах, зважаючи на давню традицію співіснування низового козацтва з кочівницьким довкіллям. Адже це вельми різнобарвне співіснування людей степового порубіжжя не вкладалося в рамки загальноприйнятого уявлення про мирні або конфліктні відносини. Запорожці добре знаючи мову, культуру й побут сусідніх ногайців, якнайкраще відповідали ролі провідників російського політичного впливу на степовому просторі.
За початковим планом, російський уряд мав намір перемістити ногайців через Запорозькі Вольності, тримаючи їх подалі від кордонів з Кримським ханством. З цього міркування князь Прозоровський доручив запорожцям переводити ногайців через річки Інгул, Інгулець, Саксагань, Базавлук, Суру до Дніпра, а далі човнами переправити їх через Дніпро біля гирла Самари, що поблизу Нового Кодака та слободи Половиці. Для цього було передбачено використати казенні байдаки та човни Старосамарського ретраншементу, Переволочної і Кременчука, а також козацькі човни з Кодацького перевозу. При цьому, Кіш мусив за помірною ціною забезпечувати кочовиків усім необхідним, "яко то полотно(,) хлеб(,) сено и протчее нужное" [9, арк.6-6зв.]. Однак розголос про те, що завжди схильні до грабунків ногайці будуть прямувати через залюднені землі Кодацької та Самарської паланок викликав справжню паніку "тамошних обывателей". Намагаючись уникнути того, щоб велелюдний кочівницький натовп витолочив землеробські угіддя північних районів Запорожжя, кошовий отаман Петро Калнишевський звернувся з клопотанням до російського командування, пропонуючи переправляти ногайців не через Кодацький, а на Кизикерменському перевозі, себто подалі від козацьких поселень. Ця пропозиція була остаточно погоджена до 12 жовтня 1770 р. [9,