З 15 жовтня по 28 листопада 1770 р. тривала переправа основної частини єдисанців та буджаківців. Їх перевіз забезпечували дві запорозькі човнові команди - полковника Олексія Сукура з 165 козаками та військового старшини Данила Третяка з 38 козаками [9, арк.54]. На Січі було зібрано більше 100 суден, з яких команда Сукура використала 10 човнів і 4 дуба, а команда Третяка - 32 човни; отже всього - 46 суден [9, арк.13-13зв.,41-43]. Втім ще одна частина ногайців Єдисанської орди переходила Дніпро на Носаківській переправі, їх перевозом займалися козаки на чолі з запорозьким полковником Чубом [9, арк.33]. Особливого клопоту завдавала переправа ногайської худоби, від чого більшість козацьких човнів були пошкоджені, а загальна сума збитків запорожців склала 5170 рублів [9, арк.41-43]. То ж запорожці ледве не втратили річкову флотилію в самий розпал війни. Кількості суден та козаків для обслуговування переправи не вистачало. Ногайці переправлялися повільно. Команда Д. Третяка за 17 днів змогла переправити всього 1926 ногайців [9, арк.54зв.]. Багато ногайців, разом з худобою та реманентом, не встигло переправитися до настання холодів і залишалося на правобережжі в очікуванні доки Дніпро вкриється кригою, щоб уже по кризі йти на лівобережжя. На кінець 1770 р. російському уряду вдалося переправити і тримати під контролем всього 11794 ногайців [1, с.487].

Під час переправи не обійшлося й без конфліктів, що потребували втручання російського уряду. Запорожці були роздратовані тим, що переправа ногайців цілком покладалося не лише на кошт Війська Запорозького, але задля цього використовувалася власність козаків, зокрема приватні човни. Продовольство, що Кіш постачав ногайцям, було не кращого ґатунку, "простым и грубым"; запорожці виправдовувалися, що ногайці зазвичай задовольняються "здохлою или вовсе негодною скотиною" [2, с.372] і що в самих запорожців провіант не кращий. Виявилося також, що команда Третяка, всупереч забороні, брала з ногайців плату за перевіз [9, арк.38], хоча й кошовий отаман П. Калнишевський виправдовувався тим, що ногайці самі давали запорожцям худобу та ін. як віддяку за послугу, "и толко единственно всего на харч [запорожці. - В.Г.] средка каковую рогатую скотину или овцу [брали], да и то таковие, что покажется было к переправе по худости ненадежное и не годное" [11, арк.3зв.]. Як доказ, кошовий наводив листи ногайських мурз [11, арк.8,10]. Суперечки трапилися і через втечі ногайських ясирів до запорожців [12, арк.2-9]. Троє жінок-полонянок, що належали братові Джан-Мамбет-бія Келембет-мурзі, знайшли притулок у Д. Третяка, котрий відмовився їх повертати, не зважаючи на протести Джан-Мамбета. Останній подав скаргу на запорожців, яку передали на розгляд Катерині ІІ. 20 лютого Кіш отримав царську грамоту із суворою забороною завдавати будь-які кривди ногайцям [13, с.1981-1983]. Окремими ордерами запорозьким козакам заборонялося переховувати ногайських ясирів, російське командування навіть відряджало спеціальні загони донських козаків, щоб допомогти ногайцям розшукувати свою власність [10, с.169].

Окрім розбитих ногайською худобою човнів, запорожці терпіли й іншу шкоду. Прямуючи землями Інгульської паланки, ногайці вдавалися до крадіжок продовольства, коней, худоби та реманенту в запорозьких зимівниках [9, арк.26]. Готуючись до зимівлі, ногайці безборонно вирубували дерева, розбирали будинки і навіть церкви, грабували рибальські стани [10, с.169]. Однак уряд на скарги запорожців мало зважав і не вимагав від ногайців відшкодування завданих козакам збитків. П. Панін категорично відмовив запорожцям у стягненні компенсації з ногайців за пошкоджені човни, оскільки, мовляв, запорожці уже брали плату з ногайців за перевіз [9, арк.80]. А от Джан-Мамбет-бій отримав окрему компенсацію за понесені під час переправи збитки, а також "по случаю отречения его от подданства турецкого" від 4 до 5 тисяч рублів [6, с.107]. Більше того, 5 лютого 1771 р. Катерина ІІ підписала грамоту Війську Запорозькому, в якій висловила дорікання за образи і кривди, завданні ногайцям і погрозу "монаршого гніву" у разі, якщо ногайці надалі будуть скаржитися [14, с.31-34].

Для тимчасового перебування переселених ногайців російський уряд у січні 1771 р. відвів частину земель Війська Запорозького: "зачав от ... Александровской крепости и до Самары а оттоль взяв свое окружение к устьям рек Верхней Терсы и Ганчулы впадающих в Волчьи воды и по оным рекам тож и по Нижнеи Терсе где оная впадает в Верхнюю Терсу и даже до ея вершины". Аби заспокоїти запорожців, уряд запевняв, що на їхніх землях ногайці перебуватимуть "по самой крайности" до 3 тижнів [9, арк.64]. Тільки у грудні 1770 р. запорожцям було дозволено за помірною ціною продавати ногайцям хліб та інші припаси, що зберігалися в Микитиному та Кам'яному Затоні [9, арк.49]; раніше ж продовольство передавалося безоплатно. Окрім того, Кіш мусив забезпечувати захист ногайських сімей та майна від можливих нападів з боку кримського хана [9, арк.63].

Таким чином, здійснюючи переведення ногайців на лівий берег Дніпра, російський уряд абсолютно ігнорував інтереси запорожців, безапеляційно розпоряджався їхніми землями, військовими та господарськими ресурсами і приватним майном козаків, удавано піклуючись про добробут своїх кочових союзників. Таку позицію слід розглядати швидше як один із перших симптомів ліквідації Січі, ніж щире опікування справами ногайців. Самі ж ногайці мало