зважали на демонстрацію приязні з боку Росії і не розглядали своєї присяги на вірність імператриці за остаточне рішення. Як довідався кошовий отаман П. Калнишевський, в аманати єдисанці та буджаківці дали другорядних мурз, "кои родились из бранок"; брат Джан-Мамбет-бія, Келембет- мурза під час переправи підбурював інших мурз тікати до Криму для того, аби спільно з кримськими татарами, єдичкульцями та джембуйлуківцями поновити набіги на російські володіння. Та й сам Джан-Мамбет одного разу зважився відкочувати ближче до Перекопу, вичікуючи на подальший перебіг подій [13, с.1982-1985].
Після переправи через Дніпро багато ногайців відкочовувало до Криму. Серед них були брати Джан-Мамбета - Орумбет (Ару-Мембет) та Темір-мурза. Вже згаданий Келембет розсилав шпигунів з числа ногайців для розвідування місць розташування російських та запорозьких військ [12, арк.18,44зв.]. Однак при цьому певності бракувало не тільки союзним Росії ногайцям, але й підвладним хану єдичкульцям та джембуйлуківцям. 17 січня 1771 р. П. Калнишевський сповіщав: "Многия татара въдавшиесь в протекцию российскую ежечасто в Крыму за Перекопом бывают. А крымские между ими" [9, арк.65-65зв.]. Як свідчили самі ж ногайці, відряджені російським командуванням для розвідки у Крим, тамтешній "народ" розділився на дві частини, при цьому "каждая партия другой не сильнее". Одна згрупувалася довкола ханського двору і його чиновників, які орієнтувалися на Порту, іншу очолювали Ширинські мурзи, що схилялися до союзу з Росією "по примеру едисанской и буджацкой орд" [12, арк.27].
До союзу з Росією поволі почали схилятися й джембуйлуківці та єдичкульці, котрі через єдисанців та буджаківців неодноразово сповіщали російських урядовців про своє "решительное расположение ... отложиться от Турции". Царат доручив "союзним" ногайцям викликати з Криму своїх сородичів, обіцяючи за це дозвіл "составить особую державу из союзних орд, которую Россия обяжется поддерживать .., пока весь Крым не будет принужден приступить к общему татарському союзу". Восени 1770 р. єдичкульські мурзи Мамбет і Каплан та джембуйлуцький мурза Мансур від імені своїх орд прохали кримського хана дозволити їм вийти з Криму для з'єднання з Єдисанською та Буджацькою ордами. Попри заборону Каплан Гірея, аули джембуйлуківців та єдичкульців стали масово тікати через Перекоп, інші аули самочинно переправлялися через Керчинську протоку на Кубань. Біля Єнікале Порта розмістила кілька військових човнів для того, щоб перешкодити виходу ногайців за межі Кримського півострова [6, с.106-109]. Після зміщеня Портою з ханського престолу Каплан-Гірея 23 листопада 1770 р., втечі єдичкульців та джембуйлуківців стали ще більш масовими.
Готуючись до кампанії 1771 р., до плану якої входили військові експедиції в Крим, російський уряд ухвалив рішення про виселення "союзних" ногайців з Дніпровської лінії на Північно-Західний Кавказ. Справа з їх переселенням вирішувалася з огляду на ту обставину, що навесні 1771 р. 30 тисяч калмицьких кибиток з прикавказьких степів мігрували у Джунгарію, залишивши й правобережжя Кубані. Питання про перехід до Прикубання обговорювалося з ногайськими мурзами протягом лютого-березня 1771 р. Після відставки П.І. Паніна опікування справами ногайців було доручено Є.О. Щербініну. 10 травня він отримав наказ Катерини ІІ умовити Джан- Мамбет-бія переселитися з підконтрольними йому ногайцями на Північно-Західний Кавказ. А 9 липня Щербинін повідомив про підписання відповідного договору з Джан-Мамбетом [5, с.175-176].
Протягом липня - вересня 1771 р. тривала переправа ногайців через р. Дон. Російські військові, вражені масштабністю переправи великого кочівницького колективу, надміру перебільшили його чисельність. Учасник тих подій, 1.1. Хаников, вражений масштабністю переправи, вірогідно перебільшуючи, зазначив, що лише буджаківців було до 700 тис., інших орд - до 200 тис. чол., а "считая с малыми ребятами всех до милиона" [15, с.69]. Російські офіцери під час переправи часто викупляли ногайських ясирів, особливо арапів (негрів?), мода на утримання яких як придворної челяді поширилася серед знатних російських вельмож. Викуплялися також і волохи (молдовани і румуни). Проте негайному безоплатному вилученню підлягали ясири, українці та росіяни, що були полонені під час набігів 1769 року. На лівому березі Дону контроль за переправою здійснював гусарський підполковник І.М. Шелекхейч, на правому ретельно стежив підполковник Стремоухов [15, с.69]. Отже, поводження з ногайцями російських регулярних команд на Дону було більш суворим, ніж ставлення до них запорожців під час переправи через Південний Буг та Дніпро. Переселення причорноморських ногайців на правий берег Кубані остаточно закінчилося на початку 1772 р., про це 13 січня того року відзвітував російській адміністрації Джан- Мамбет-бій. Він повідомив, що на Кубань перейшли не тільки єдисанці та буджаківці, але й усі джембуйлуківці, єдичкульці та киргизи, що раніше перебували поблизу Перекопа. За повідомленням Є.Д. Феліцина, на Кубань прибуло 80 тисяч ногайських кибиток або сімей [16, с.264], тож чисельність переміщених ногайців складала близько 400 тисяч чоловік.
Джерела та література
Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. - Дніпропетровськ, 1994.
Скальковский А. О ногайских колониях в Таврической губернии // Памятная книга Таврической губернии. - Вып. І. - Симферополь, 1867.
Апанович Е.М. Запорожское Войско, его устройство и боевые действия в составе русской армии во время русско-турецкой войны 1768-1774 гг.: Дисс... канд. ист. наук. - К., 1949.
Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир 1774 года (его подготовка и заключение). - М., 1955.
Кочекаев Б.-А.Б. Ногайско-русские отношения в ХУ-ХУШ вв. - Алма-Ата, 1988.
Кидырниязов Д.С. Русско-ногайские отношения в