Більшовики до свого списку №3 від Бердянська до Установчих зборів запропонували А.А. Дюміна та М.Ф. Федоркова [101].

По Катеринославській губернії у список №5 (Селянська спілка, рада селянських депутатів, українські соціал-демократи і соціалісти-революціонери) до Установчих зборів була внесена кандидатура Радомського О.М. (с. Григорівка на Конці Олександрівського повіту) [102].

Претендентами на депутатські місця за списком №3 (ПСР) були Попов Семен Степанович - голова Олександрівської ради селянських депутатів та її секретар - Матюха Григорій Євдокимович [103].

Проаналізувавши таблицю 4, ми бачимо по Олександрівську наступні результати: за більшовиків проголосувало 4 560 чоловік (більш як 26% учасників голосування); за список українських есерів і соціал-демократів віддали свої голоси 4115 виборців (23,3%). Третє місце у підсумку зайняли єврейські національні партії - їх підтримали 3112 чоловік (17,7%). 889 голосів отримали російські есери, 1351 - меншовики, і кадети - 1695 голосів.

Наслідки голосування по виборах до Всеросійських Установчих зборів по м. Бердянську засвідчили перемогу більшовиків: за їх список було подано 3402 голоси, за кадетів, що за кількістю голосів одержали друге місце, - 2823, за есерів - 1015 голосів і за меншовиків - лише 875 голосів.

Щодо Мелітополя, то тут були зафіксовані наступні результати: більшовики отримали 1027 голосів, українські соціал-демократи і есери - 564, партія соціалістів-революціонерів - 533, меншовики - 1008. Решта списків отримали незначну кількість голосів.

Вибори ж у повітах показали, що в південноукраїнському селі політичні уподобання виборців були дуже різними: в Олександрівському повіті за український блок проголосувала абсолютна більшість сільських виборців - 77,4%. Тоді як на материкових повітах Таврійської губернії домінували російські есери, які в блоці з губернською радою селянських депутатів отримали в Мелітопольському повіті 63,8% голосів. Список українських соціалістів-революціонерів і селян- хліборобів набрав, відповідно, лише 16,1%.

Таблиця 4

Результати виборів до Всеросійських установчих зборів [104-107]

В Оріхівській волості (без м. Оріхова) з 3454 чоловік за більшовиків проголосували 39, народним соціалістам віддали свою перевагу 18 осіб, кадетам - 68, українським есерам - 1538, есерам - 1665, решту голосів віддано за інші партії (всього в Бердянському повіті було 13 списків).

У Новотроїцькій волості з 2058 чоловік, що брали участь у виборах, за більшовиків проголосували 65 чоловік, за українських есерів - 37, за есерів - 1926 чоловік. Решта голосів розподілилась між іншими партіями.

Це пояснюється тим, що серед селян Північної Таврії популярністю користувалась партія есерів, у них зберігалася сильна віра в Установчі збори. Значна частина населення поставилась до виборів пасивно і зовсім не голосувала.

Таврійська губернія входила до числа тих районів Росії, де відсоток тих, хто проголосував за партію кадетів, був найменший, а за національні списки досить високим. Тут спостерігався і найменший процент голосів, відданих за більшовиків.

Вибори до Всеросійських Установчих зборів розглядалися після більшовицького перевороту в Петрограді як елемент відмежування від утопічних, хоча й дуже привабливих гасел більшовиків у соціально-економічній і міжнародній сферах. Звідси і блокування, і настрої, і агітація, і ставлення простих людей.

Радянська історіографія змушена була підганяти історичну дійсність під відомий ленінський міф про "Тріумфальний хід радянської влади з листопада 1917 року по березень 1918".

Так, на думку одних авторів, радянська влада після жовтневого перевороту перемогла тільки в Донбасі, інші зараховують до цього району і прифронтову смугу, а треті взагалі вважають, що на всій Україні, за винятком її Південно-Західної частини, межі якої точно не визначаються, відразу було встановлено владу рад [108, с.39-49.]. Всі вони разом твердили, що місцеві ж органи "буржуазно-націоналістичної Центральної Ради" лише прагнули до захоплення влади, але своїх намірів так і не здійснили.

Для обґрунтування своєї позиції історики радянської доби висували цілком безпідставне твердження про винятковий авторитет рад робітничих і солдатських депутатів серед українських трудящих. Прихильники вказаної точки зору, очевидно, недостатньо враховували ту обставину, що ради робітничих і солдатських депутатів та військово-революційні комітети існували поряд з місцевими філіями Центральної Ради і буржуазними міськими думами та земствами, які також були в цей час значною політичною силою.

Серйозним імпульсом для посилення національно-визвольного руху на Півдні України стала Інструкція, згідно з якою Генеральний секретаріат перетворювався на місцевий орган Тимчасового уряду, тобто ординарний адміністративний апарат, який майже не відрізнявся від губернського комісаріату, і правочинність якого поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і частково Чернігівську. Таким чином, Харківська і губернії Півдня України, найбільш розвинені в соціально-економічному плані, штучно виводилися з поля зору Центральної Ради. На нашу думку, дії Тимчасового уряду були пов'язані не тільки з тим, щоб зберегти в своєму прямому розпорядженні губернії, які мали для Росії стратегічне значення. Російський уряд намагався юридичними засобами не допустити українізації краю.

Звичайно, все це викликало серед українців рішучий опір. У серпні на адресу УЦР надійшли сотні телеграм із рішеннями і резолюціями зборів і мітингів, які засуджували дії Тимчасового уряду та його Інструкцію. Наведемо одну з таких резолюцій, опубліковану у "Робітничій газеті" за 12 серпня 1917 р.: "Об'єднане засідання представників організацій Олександрівська на Катеринославщині, партії соціалістів-революціонерів, соціал-демократів, залізничних товариств, січі "Хортиця" і товариства "Просвіта", обміркувавши інструкцію Тимчасового уряду