В. Г. Космина

МАХНОВЩИНА: ДЕЯКІ ПИТАННЯ МЕТОДОЛОГІЇ СОЦІОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Однією з найбільш примітних характеристик минулого Запорізького краю було те, що саме на його теренах мало місце одне з непересічних явищ і в українській, і в світовій історії в ХХ ст. - махновщина. Воно й досі вражає дослідників, митців, просто громадян якоюсь своєю загадковістю, недомовленістю. У виданій кілька років тому "Цивілізаційній історії України" зустрічаємо і такий далекосяжний висновок: "Махновщина, таким чином, стала цивілізаційною відповіддю українського селянства на суворі виклики часу. Збуджені революцією маси однозначно не бажали повернення старих порядків, але так само негативно ставилися до спроб більшовицької влади накинути їм свої. Махно став на чолі повстання тому, що зумів вловити й трансформувати в дію настрої українського селянства. Він був переконаний, що пробуджена революцією народна стихія врешті- решт виведе Україну на нові цивілізаційні обрії" [1, с. 400-401]. На жаль, автори цієї праці, цікавої й амбітної в багатьох відношеннях (чого вартують самі лише назви розділів: "Козацька цивілізація", "Українська цивілізація в ХХ столітті" тощо), так і не пояснили, як слід розуміти теоретичну конструкцію "цивілізаційна відповідь селянства" і як взагалі "народна стихія" може вивести на "нові цивілізаційні обрії". Адже сам Нестор Махно про "цивілізаційні обрії" нічого не говорив, а теоретики цивіліографії перспективи становлення будь-якої цивілізації зазвичай пов'язували з метафізичним самоздійсненням "душі культури" (О. Шпенглер), активністю "творчої меншості" (А.Дж. Тойнбі), діяльністю людей надзвичайних здібностей або дією суспільних законів, та аж ніяк не з селянством та "народною стихією".

Між тим, питання про цивілізаційний вимір такого впливового і масового явища як махновський рух 1917-1921 рр. поставлене цілком слушно. Оскільки, зазвичай, махновський рух розглядається в науковій літературі під кутом зору "дрібнобуржуазної боротьби/стихії" проти більшовиків (у радянській історіографії), анархістської теорії й ідеології (реалізація анархістської ідеї свободи), особистості самого Н.Махна, значно рідше - з позицій пошуку української національної ідеї. І при цьому, як правило, поза увагою залишається саме селянство як таке (в т.ч. південноукраїнське селянство), хоча саме воно було і базою, і головною ударною силою махновського руху. Докладне вивчення власне селянського аспекту махновщини (внутрішньоселянського) ще попереду. Але воно потребуватиме надійної наукової методології. Деякі її аспекти ми можемо тут запропонувати.

Метою даної статті є визначення методологічних засад системного соціологічного аналізу суспільної поведінки південноукраїнського селянства в революції 1917-1921 рр. та "селянської політики" двох суспільно-політичних сил, що найбільше вплинули на його долю - анархістів та більшовиків.

Селянство не належить до числа тих соціальних груп, що здатні йти за чужими прожектами (а тим паче створювати власні) і кидатись у вир радикальної перебудови власного життєвого ладу. Тож причини тих чи тих "успіхів" політичних сил у завоюванні на свій бік селянських мас слід шукати в ступені відповідності їхніх комунікацій станові селянського комунікативного середовища.

Методологічну базу, необхідну для розуміння системних комунікативних процесів в українському селі часів революції та громадянської війни (1917-1921 рр.), створює теорія соціальних систем німецького соціолога Нікласа Лумана [Див.: 2, 3, 4, 5]. Докладніше методологічний потенціал цієї новаторської теорії для історичної науки, для дослідження системних процесів в українському, російському та західному суспільствах в останні століття розглянуто в інших публікаціях автора [Див.: 6, 7]. Тут же відзначимо, що луманівська теорія орієнтує на дослідження соціальних систем як комунікативних, у яких системна єдність створюється спільними смислами, як у само-віднесенні комунікацій (всередині системи), так і в їх іншо-віднесенні (у реферуванні її зовнішнього світу). Історична еволюція людського суспільства постає як процес зміни чотирьох форм його системної диференціації: первісні сегментарні суспільства, диференціація на центр і периферію, стратифікаційна диференціація, диференціація на функціональні системи. Друга й третя форми характерні для цивілізацій, хоча в них і зберігаються як периферія сегментарні суспільства. Четверта форма (фактично пост- цивілізаційна) з XVI по ХіХ ст. утвердилась на Заході й стала поширюватись на решту світу. Суттєвим у теорії Н. Лумана є й виявлення трьох типів соціальних систем: інтеракції (серед присутніх), організації, зорієнтованої на рішення, та соціальної системи суспільства як такого.

У Росії, як і у всій Євразійській цивілізації, також намітились деякі контури вказаних функціональних систем комунікацій, і навіть більш чітко, ніж в інших цивілізаціях, але їх поширення відбувалося спорадично і під контролем владно-релігійного центру. Тому на початку XX ст. поява парламенту (Державної думи) не скасувала самодержавства як держави патримоніального типу, а Столипінська аграрна реформа не ліквідувала селянську общину. Останнє ж зумовлювалось тим, що в російській культурі, передусім у селянській, так і не сформувалась ідея недоторканної приватної власності на землю, яка є по суті наріжним каменем функціональної системи економіки. Натомість панувало зміцнене православ'ям уявлення про землю як про "нічию", Божу, або, за спостереженням відомого російського поета і публіциста М. Огарьова, як про "мирську" чи "земську". "Земська земля" могла трактуватися і як "власність государя", але тільки за уявного "земського царя" - "царя, що захищає цілість земства від зовнішніх ворогів і карає служилих людей за порушення земських прав". Причому "це поняття про земського царя, яким він має бути, створювалось і зростало в народі на протилежність урядові, що складався в дійсності" [8, с. 107].