Україна ж відрізнялась від Росії тим, що в ній ще з XVI ст. припинила існування передільна община. На Правобережжі земля розподілялася між селянами, які вели індивідуальне господарство. Але приватне землекористування ще не робило їх переконаними прихильниками недоторканної приватної власності. На заваді був не тільки "зовнішній" чинник - кріпосництво та поміщицьке чи державне землеволодіння, а й "внутрішній" - звичай та спільна воля всієї сільської громади, помножена на православний ідеал соборності. "Українець є завжди в групі, він зв'язаний з групою, - писав Ю. Липа. - ...В устрої українського села нема надмірної окремішности: селянин - це член солідаристської асоціації, своєї громади" [9, с. 151, 155]. Внаслідок загальноросійської селянської реформи 1861 р. українські селяни втратили частину наділів, якими користувалися, і не вважали законною приватну власність поміщиків на землю, вимагали її переділу. Крім того, поширене на Правобережжі подвірне селянське землеволодіння залишалось формою колективної родинної власності на землю й не дорівнювало персональній приватній власності глави сімейства.

Навіть успішність в Україні Столипінської аграрної реформи було б необачно трактувати як однозначний доказ приватновласницьких уподобань українських селян. Як довела англійська дослідниця Дж. Пеллот, у Російській імперії формальне закріплення землі у приватну власність селян зазвичай поєднувалося зі збереженням багатьох елементів традиційного общинного (громадського) режиму землекористування [Див.: 10]. А в Україні вже у червні 1917 р. Всеукраїнський селянський з'їзд зажадав ліквідації приватної власності на землю, передачі її без викупу в Український Земельний Фонд та введення норми користування нею, "яка повинна бути не меньче від норми зуживання й не більша від трудової" [11, с. 183]. Центральна Рада, де найвпливовішими були українські партії соціалістичного спрямування, своїм Третім Універсалом скасувала приватну власність на землю, а Четвертим - підтримала її соціалізацію.

В українській селянській культурі не сформувалась і якась прихильність до державної влади, оскільки впродовж століть та була зазвичай чужорідною (польська, російська). Навпаки, на ґрунті власних багатовікових духовних устоїв у ній закріпилося відчуття серединності, самодостатності. Британський мандрівник Г. Тільман писав у своїй праці "Селянська Європа" (1934), що, як і британці, українці "ніколи не знають про те, що їх переможено" [Цит. за: 9, с. 170]. Однак у пошуках справедливості в розподілі землі й управи на зловживання влади і місцевих землевласників, в т.ч. етнічних українців, та під впливом православної традиції сакралізації царської влади селяни змушені були апелювати до того ж таки царя. Свого часу й М. Огарьов відмічав, що "суперечливу потребу заступництва земського царя проти його ж уряду" мали навіть Україна та західні губернії Росії. У них не було "жодного прагнення до земського царя, проте вони набули його з ненависті до свого гнітючого панства та урядового чиновництва" [8, с. 109].

Отже, хоча українській селянській культурі і не притаманні схильність до общинності та патримоніальної держави - цих двох цивілізаційних рис східного типу, вона до певної міри "уживалася" з відповідними рисами російської культури, хоч нерідко й вимушено. Разом з тим про неусталеність, окремішність українства в Євразійській цивілізації свідчило те, що в Україні була відсутня сполучна цивілізаційна ланка між селянською громадою і "земським царем" у вигляді культурно спорідненого з селом міста. Як показують наведені в дослідженні Ф. Турченка і Г. Турченко дані, у 1897 р. в 9 українських губерніях царської Росії українці становили лише 30,5 % мешканців міст, тоді як на росіян припадало 34,5 %, а на євреїв - 27,0 %. При цьому в трьох губерніях Півдня України (Катеринославській, Таврійській, Херсонській) українців серед міського населення було ще менше - тільки 17,5 %, а росіян - близько половини (45,1 %), євреїв - понад чверть (25,2 %) [12, с. 43]. Якщо врахувати, що в Російській імперії міста, як і на Сході, мали статус місць розміщення державної адміністрації, то буде зрозуміло, наскільки нетривкою була інтегрованість України в цивілізаційну структуру Росії, наскільки слабкими були ниті, що зв'язували українське село з центральною російською владою. Однак, має бути зрозумілим і те, що в Україні не була вибудувана і самостійна цивілізаційна структура центр (хоча б на рівні міста, не говорячи вже про державу) - периферія, що надзвичайно ускладнило процес формування незалежної української державності після розпаду Російської імперії. Доволі показово, що після лютневої революції 1917 р. українські партії відносно швидко утворили Центральну Раду як орган місцевої влади, але довго не наважувались на проголошення незалежності України.

На загальному тлі України виділявся своїми особливостями її Південь. Цей регіон найбільш активно заселявся в період з кінця XVIII до середини ХІХ ст. Селяни не жили тут з давніх часів, а під владним контролем цілеспрямовано переселялися з України та частково з Росії на землі державні або "пожалувані" царем поміщикам. Організовано впроваджувалось кріпосництво (скасоване в 1861 р.) та общинне землекористування. Створювались і поселення колоністів - німців, євреїв, болгар, греків тощо. Національний склад населення був доволі строкатим. Але серед сільських жителів (за переписом