Як показують дослідження, в регіоні на початку XX ст. трохи більше половини всіх земель (51 %) перебувало в приватній власності: переважно у дворян та купців, але частина - у окремих селян, сільських общин та сільських товариств. Водночас 40 % всіх земель займало надільне землеволодіння, в якому 88,5 % становило традиційне общинне, а 11,2 % - подвірне (головним чином у колоністів) користування землею. Внаслідок Столипінської реформи общинне землеволодіння офіційно скоротилось на 41,4 %, увосьмеро зросла кількість хуторів та відрубів, хоча община чинила шалений опір реформі [13, с. 18, 106]. Та як ми вже знаємо, навіть частковий успіх реформи ще не означав руйнування общинної (громадської) системи цінностей. А головне - у селян, в тому числі заможних, залишався основний об'єкт прагнень, перед яким мерхнула цінність приватної власності, а саме - переділ великого землеволодіння, передусім поміщицького.

Своєрідність Півдня України полягала, таким чином, у більш інтернаціональному складі населення з доволі значущою часткою росіян, особливо в містах; доволі малому відсоткові українців серед міського населення при його значному переважанні на селі; відносній контрольованості суспільних процесів з міст як центрів розміщення царської адміністрації; чіткому вияві традицій общинного землеволодіння; а в перші десятиліття XX ст. - у зростанні заможності й самодостатності селянства внаслідок Столипінської реформи та зростання інтенсивності його економічних комунікацій як на локальному рівні, так і на рівні часткового включення в зовнішньоторговельні зв'язки Російської імперії (експорт зерна та непродовольчих культур, імпорт сільськогосподарських машин).

Якщо застосувати поняттєвий апарат луманівської теорії системної диференціації суспільства, то картина системної організації суспільства буде виглядати так. У цивілізаційній системі Російської імперії зберігалися й чисельно переважали (до 80 % населення) сільські сегментарні спільноти, зазвичай у вигляді традиційних сільських общин та сільських громад, що за характером комунікацій (інтеракція), або й за історичним походженням належали до дописемних, доцивілізаційних структур. Їхня інтегрованість у загальносуспільну ієрархічну систему комунікацій царської Росії була відносною, а з XIX ст., й особливо в Україні, послаблювалась поступовим підключенням частини селянства до деяких функціональних систем комунікацій, що вже пробивали собі дорогу в імперії, зокрема економічної. При цьому в Україні комунікативний зв'язок сільських сегментарних спільнот із чужорідним владним центром ("земським царем") був здебільшого вимушеним, а етнокультурна чужорідність міст, у яких зазвичай розміщалась свавільна царська адміністрація і проживали ненависні для багатьох селян великі землевласники, купці, підприємці, лише збільшувала комунікативну "прірву" між центром і сільською периферією. Специфіка ж Півдня полягала в тому, що тут сільські поселення були утворені не так давно й до певної міри штучно. Вони були відірвані від "історичної прабатьківщини" переселенців на півночі й мали відносно коротку власну системну "історичну пам'ять". Проте з часів заселення й господарського освоєння регіону тут формувалися і більша ділова активність сільського населення, і більш тісна комунікативна взаємодія селян.

Певна комунікативна відокремленість вказаних сегментарних спільнот в межах вибудовуваної згори цивілізаційної системи і відповідна їх замкнутість лише посилились за роки Першої світової війни. Вилучення робочої сили і введення царським урядом фактичної продрозверстки поглибили комунікативний розкол південноукраїнського села з владою. А повалення самодержавства в лютому 1917 р. не тільки елімінувало саму сакральну фігуру "земського царя", а й підірвало всяку легітимність зосередженої в містах державної адміністрації, що зазвичай подавала себе як представництво того ж царя. Більше того, довгождане розв'язання аграрного питання (скасування приватної власності на землю та її соціалізація), котре під спонуканням лівих партій почало здійснюватися "явочним порядком" - самими сільськими громадами, взагалі знімало потребу в якійсь зовнішній владі над селянами - чи то центральній, чи то місцевій. Найважливіше для себе питання розподілу землі - "нічийної", Божої - селяни воліли вирішувати самостійно, на основі власних, перевірених впродовж віків уявлень про справедливість. Для цього існував засадничий для інтеракції і системоутворюючий для всіх сегментарних суспільств принцип взаємності. Цей основоположний принцип як загальний смисловий еквівалент комунікацій визначав не лише взаємини всередині спільноти (само-віднесення комунікацій), а й її сприйняття зовнішнього світу та відповідну поведінку щодо нього (іншо-віднесення комунікацій). Саме тому влада мусила фактичну нерівність своїх комунікацій із такими спільнотами (відбирала ресурсів значно більше, ніж давала) "компенсувати" додатковими релігійними, ідеологічними засобами, зокрема, демонстрацією свого покровительства від імені вищих, божественних сил. Коли ж така влада руйнувалася, то сегментарні спільноти, як це було і з південноукраїнським селом, відновлювали свій статус своєрідних "центрів світу" і, виходячи з традиційної норми взаємності, визначали своє ставлення до навколишнього середовища. І будь-яким новим претендентам на владу було дуже непросто довести цим комунікативно замкнутим і доволі самодостатнім спільнотам свою потрібність та знайти нові "компенсатори" для позірного дотримання "балансу взаємності".

Ідея української національної влади, яку відстоювали