Центральна Рада і Директорія, очевидно, не виступала для Півдня України достатнім компенсатором, а непослідовність в аграрній політиці, постійні коливання і сумніви в питанні власності на землю спонукали селянство ставитись до цієї влади щонайменше насторожено. Гетьманська держава П. Скоропадського, зробивши ставку на приватних власників, в т.ч. великих, знайшла підтримку лише у невеликої частини селянства, а фактична реставрація старих соціальних порядків, та ще й при опорі на німецько-австрійські війська, зустріла активний спротив більшості селян. Такий же опір вони вчинили й спробі денікінської армії відновити в Україні російську імперську владу та велику приватну земельну власність.
Більш складним виявилося ставлення південноукраїнського селянства до більшовиків. Воно вважало більш-менш прийнятною аграрну політику більшовиків, коли ті, захопивши владу в Петрограді, тимчасово відклали свою ідею націоналізації землі й офіційно взяли на озброєння привабливішу для селян есерівську програму соціалізації землі. В питанні влади вони також висунули привабливе своєю демократичністю гасло "Вся влада Радам!". Проте селянство не надало цьому гаслу очікуваної підтримки. Водночас у викладі Нестора Махна та анархістів, що формували ідеологію очолюваного ним руху, це ж таки гасло виявилося цілком прийнятним для більшості селян Південної України.
Звісно, відстоювання одного й того ж політичного гасла різними за характером політичними й ідеологічними силами вносило плутанину в їхні взаємини, породжувало непередбачувані конфлікти та дезорієнтувало населення, до якого ці сили апелювали. Тому для з'ясування причин такого стану речей і того, чому політичні симпатії селянства були все-таки переважно на боці махновщини, слід проаналізувати зміст цього гасла в різних його інтерпретаціях.
Взагалі-то гасло "Вся влада Радам!", якому судилося відіграти таку знаменну роль в новітній історії Росії, України й багатьох інших країн, ніяк не значилось в теоретичному багажі ні більшовиків, ні анархістів. Перші єдиний смисл революції вбачали в установленні "диктатури пролетаріату" під власною егідою, а не влади якихось неконтрольованих "рад", а других відлякувала сама думка про владу (грецьке слово "анархія" означає якраз "безвладдя"). Їхні базові суспільно-політичні теорії, відповідно - марксизм та анархо-комунізм (в інтерпретації П. Кропоткіна), в одному суттєвому аспекті збігалися: обидві передбачали повне зруйнування існуючої "класової" держави. Тож не випадково в жовтні 1917 р. Зимовий палац у Петрограді пліч- о-пліч з більшовицькими загонами штурмували і загони матросів-анархістів. І вже зовсім символічним постає той факт, що "сакраментальну" фразу "Караул втомився!", яка поставила крапку в історії Установчих Зборів, виголосив саме матрос-анархіст А. Желєзняков.
Схожим чином окреслювалась і кінцева мета: створення безкласового бездержавного комуністичного суспільства. Однак, якщо анархізм наполягав на якнайшвидшому його введенні при опорі на творчість та ініціативу самих мас, то марксизм (марксизм-ленінізм) обґрунтовував необхідність утворення й тимчасового, впродовж навіть десятиліть, існування нової, "пролетарської", держави ("держави диктатури пролетаріату"), яка повинна придушити опір "класового ворога", підготувати суспільні умови для впровадження комунізму і лише потім поступово "відмерти". Отже, головні теоретичні розходження між марксизмом та анархізмом були сфокусовані в питанні про політичний устрій суспільства у перший післяреволюційний період.
Але ж як можна було одночасно руйнувати (а не трансформувати!) стару державу й створювати нову? І в цьому плані більшовиками досить ризиковано ставка була зроблена на Ради. "Не парламентська республіка..., - заявив В. Ленін у знаменитих Квітневих тезах, - а республіка Рад робітничих, батрацьких і селянських депутатів по всій країні знизу доверху.
Усунення поліції, армії, чиновництва." [14, с. 112].
Ради не були винаходом більшовиків. Це природний продукт самоорганізації мас в країні з глибокими общинними традиціями. Ради були прямими спадкоємцями внутрішньообщинних інституцій - общинних рад, або, що те ж саме, общинних сходів. У містах робітничі Ради стихійно виникли ще в революції 1905 р. З'явились вони і в ході лютневої революції 1917 р. Але тепер, у роки війни, Петроградська Рада утворилася вже як рада робітничих і солдатських депутатів, а лідерство в ній відразу перехопили відносно впливові серед робітників і солдатів (переважно вчорашніх селян) соціал-демократи (меншовики) та есери. Після повалення самодержавства ця Рада через свій реальний вплив вважалася ледь не другим урядом - поряд з офіційним Тимчасовим урядом. За її зразком Ради почали створюватись по всій країні, як у містах, так і в селах.
Але що являли собою тодішні Ради взагалі? Всупереч нашим традиційним уявленням, аж до виборів 1924 р. це були аж ніяк не владні інститути, а радше якась форма "прямої демократії". Як відзначає російський вчений С. Кара-Мурза, на заводах фактично Раду складали всі робітники (часто - вчорашні селяни-общинники), а на селі - сільський сход. Вони посилали представників до великих Рад, яких іменували "совдепами" - на відміну від просто Рад. "Дії Рад були незалежні, вони не регулювалися законами, у них була вся влада. З точки зору нормального державного управління це був хаос" [15, с. 286, 287]. І ось цим установам хаотичної "прямої демократії" В. Ленін наприкінці квітня 1917 р. закликав надати всю повноту влади в Росії. Гасло "Вся влада Радам!" мало, без сумніву, надзвичайний руйнівний потенціал. У випадку його реалізації каменя на камені не залишалось від попередньої, "монархічної" системи влади, а оскільки воно передбачало перехід до рад всієї влади, тобто, і законодавчої, і виконавчої, й судової (тотальної?), то не залишалось місця і