навіть у містах, не говорячи вже про село, доволі відмежоване в культурному відношенні від міста. А в 1918-1919 рр. їхня діяльність або обмежувалась підпіллям (у часи Центральної Ради та УНР, німецької окупації, денікінського наступу), або супроводжувалась приходом із Росії Червоної армії, що мав чимало ознак іноземної окупації. Такий стан справ створював більш сприятливі умови для пропагандистської роботи їхніх "ворогів-союзників" в особі анархістів. Активно діяли харківська анархо-синдикалістська конфедерація "Набат", немало анархістів переїхало з Росії, де вони піддалися переслідуванням з боку більшовиків. Саме тут вони розгорнули найбільш широку діяльність і саме тут мали певні підстави сподіватися на реалізацію свого проекту "горизонтальної" організації суспільства, причому з повноцінним включенням у неї селянської маси.
Проте ці сподівання зумовлювалися не силою власне анархістських ідей і не організованістю місцевих анархістських груп, а передусім тим, що тут виникло особливе суспільне явище - махновщина, котре саме по собі не породжувалось анархізмом, хоча й було з ним структурно зчеплене. Унікальності йому надавало те, що це був головним чином селянський рух, тоді як традиційний анархізм - це все-таки явище міської культури. Він спрямований у майбутнє - на трансформацію всього суспільства і, в першу чергу, міст як складних і найважливіших центрів суспільного життя, хоча зразки самоорганізації вбачав у сільських громадах. Селянський характер махновського руху (як масового явища, а не як ідеології його керманичів) проявлявся і в антиміських настроях його учасників, і в орієнтації на традиційні цінності українського села.
Звичайно, певні комунікативні схеми південноукраїнських сільських громад і анархістських теорій були зовні схожими (взяти хоча б негативне ставлення до влади, ідеї соціальної справедливості та взаємодопомоги), через що в багатьох селах уже на початку ХХ ст. з'явилися групи анархістів (до гуляйпільської групи належав і Н. Махно). Але природа цих схем була різною. Для анархістів це були елементи майбутньої перебудови існуючого "буржуазного" суспільства на раціональних засадах. Наявність подібних ідей у селянства вони приймали за доказ його готовності до реалізації анархістського ідеалу. Характерним є епізод із розмови Н. Махна з В. Леніним у червні 1918 р. У своїх "Споминах" Н. Махно пише, що Ленін тричі перепитував, як селяни Гуляйполя й округи сприймали гасло "Вся влада Радам на місцях", і щоразу дивувався, що селянство (у викладі, звичайно, Махна) розуміло його так, "що вся влада й у всьому має ототожнюватись безпосередньо зі свідомістю та волею самих трудящих", і що Ради - це "одиниці революційного групування та господарського самоврядування", тобто розуміло суто анархістськи. Та це не надто бентежило Леніна. Бо на його думку, "це явище в селянстві не природне: воно занесене в його середовище анархістськими пропагандистами й може бути незабаром зжите" [23, с. 128]. Більшовицький вождь оцінював його з позицій свого ідеалу майбутнього.
Тим часом сільські сегментарні спільноти менш за все комунікували про майбутній устрій всього суспільства. Навпаки, вони все більше замикалися на власному житті та спільному виживанні. Надані самі собі після розпаду старих владних структур, та ще й в умовах різкого погіршення економічного становища, вони вороже сприймали будь-яку нову владу, оскільки та обов'язково зазіхала на їхній продовольчий ресурс, нічого не даючи взамін. Відновлювалися традиційні для сільських громад схеми колективної взаємодії. Основоположний принцип взаємності регулював і внутрішні взаємини в громаді, і її стосунки з зовнішнім світом. П. Мірошниченко, характеризуючи традиційне селянське розуміння справедливості, відзначає, що у внутрішньообщинних відносинах воно формувало всеохоплюючий первинний комплекс правди. З цієї правди виростало розуміння взаємин з позаобщинними силами як вторинний комплекс правди. "Якщо первинний виражав переважно моральну свідомість, то вторинний - суспільно-політичну. Особливість суспільно-політичної свідомості сільських мас у тім, що вона виростала з моральної свідомості. ...Взаємини з позаобщинними силами виростали як із "трудової", так і з "родової" правди. Переконання вторинного комплексу правомірно назвати стереотипами соціальної й політичної свідомості" [24, с. 72-73].
Демонтаж ієрархічних владних (у цьому сенсі - цивілізаційних) структур над сегментарними спільнотами створював для них нову ситуацію, коли вони могли, нарешті, реалізувати свій ідеал справедливих стосунків із зовнішнім світом. Для цього треба було і захистити свою свободу від цього світу, і водночас наполягти на справедливому (еквівалентному) обміні з ним. Але як комунікативно замкнуті й територіально розпорошені спільноти, сільські громади Півдня України були нездатні нав'язати свої правила (свою правду) навколишньому світові, насамперед містам. Ось тут і виникала потреба в якійсь зовнішній, тобто, надобщинній, силі, яка б і сприяла реалізації цього ідеалу, і захищала від численних ворогів.
Такою силою і стала махновська повстанська армія. У конкретній історичній ситуації вона досить своєрідно з'єднала поточні життєві інтереси сільських спільнот і футуристичні проекти ідейних анархістів. Виникла досить потужна військова, навіть військово-політична, організація, що вбирала в себе і широкий селянський рух - "республіка на колесах". У цій симбіотичній соціальній системі організації анархісти опинилися в несподіваній для себе ролі не "вчителів", а організаторів і фактичних керівників суспільства. Це було логічним наслідком того, що сам Н. Махно постав не анархістом-ідеалістом, а анархістом-прагматиком. Він вважав себе одним з небагатьох анархістів, хто був зайнятий "кипучою масовою революційною роботою на Україні", тоді як безліч бездіяльних анархістів "осіли" в Москві, цьому