Для селянства махновці виявились ледь не єдиною реальною силою, яка не просто з ним рахувалася, а й відкрито захищала його, по мірі можливості йшла з ним на еквівалентний обмін ресурсами. Махновська армія, незважаючи на її дуже строкатий склад, була для нього "своєю". За спогадами очевидця подій 1918 р. М. Герасименка, селянин на запитання "Так навіщо ж ви пустили їх [махновців] у село?" - відповідав: "Е, знаєте, все ж таки вони за нас стоять, та й нас не кривдять, задарма нічого не беруть. Та що й казати, тут що робилось поки вони не прийшли... Ні, він [Махно] дуже нас защищає. Тільки у його хлопців багацько таких, що не добереш, від кого вони уродились" [25]. Не слід забувати, що йшла війна і "товари" (зазвичай мануфактуру) для власного забезпечення та для "розрахунку" з селянами за продовольство та коней махновці отримували в ході "експропріації" заможних груп населення, передусім міського, захоплення складів і магазинів у звільнених від супротивника містах. Для вояків махновської армії, основну масу якої складали ті ж селяни, це була звичайна "воєнна здобич".

Саме міцний зв'язок із сільськими громадами (їх також можна назвати махновськими) дозволяв Повстанській армії впродовж кількох років боротися проти переважаючих сил противника на різних фронтах: проти денікінців, врангелівців, петлюрівців, періодично проти більшовиків. Ледь не в кожному селі у Махна було чимало співчуваючих, які за лічені години проводили масову мобілізацію. Звісно, не йшлося про суто добровільну мобілізацію. Загальні рішення з цього ухвалювалися скликаними махновцями з'їздами "вільних Рад". Так, 2-й Гуляйпільський районний з'їзд фронтовиків, Рад та підвідділів у лютому 1919 р. проголосив, що мобілізація має бути не примусова, "а обов'язкова в тому сенсі, що кожен селянин, здатний носити зброю, сам має усвідомити свій обов'язок піти в лави повстанців і захищати інтереси всього трудящого народу України" [2б, с. 89]. А з'їзд селян, робітників і повстанців Революційної повстанської армії України (махновців) (РПАУ(м)) на початку листопада 1919 р. постановив провести "добровільно-зрівняльну мобілізацію за 30 років, тобто 19-48 років" [26, с. 232].

Однак махновське керівництво, передусім Військово-революційна Рада РПАУ(м), докладали зусилля, щоб налагодити і мирне життя на контрольованих армією територіях. Рішення зазвичай ухвалювалися з'їздами Рад і махновської армії і йшли назустріч думці сільських громад та профспілок. Більш результативно відбувався розподіл наявних ресурсів та обов'язків, де панувала традиційна общинна етика рівності. Так, той же ІІ з'їзд у резолюції з земельного питання зазначив: "Виходячи з принципу, що "земля - нічия" і користуватися нею можуть тільки ті, котрі трудяться на ній, хто обробляє її - земля повинна перейти в користування трудового селянства України безоплатно за нормою зрівняльно-трудовою, тобто має забезпечувати споживчу норму на підставі докладання власноїпрацї' [26, с. 90]. Розподіл землі мав проводитись за кількістю їдців у сім'ї. Якщо ж для потреб повстанців необхідно було видати коней, то сільські Ради, як, наприклад, Воздвиженська, постановляли, що їх слід брати в осіб, у котрих це не призведе до зупинення сільськогосподарських робіт [26, с. 92].

Складніше розв'язувалися питання створення нового. Позиція махновців відносно реорганізації суспільства була більш-менш визначеною. Н.Махно мріяв про "вільний радянський лад" в Україні, котра, як і інші країни, має покритися "місцевими, цілковито самостійними, господарськими й суспільними самоврядуваннями чи Радами трудівників, що одне й те ж. Через свої районні, обласні та загальнонаціональні з'їзди, ці місцеві, господарські та суспільні органи самоврядування встановлюють загальну схему порядку й трудової взаємності між собою. Створюють обліково-статистичне, розподільче й посередницьке федеративне бюро..., за допомогою якого, в інтересах усієї країни... узгоджують... свою роботу" [23, с. 146-147].

Такі ж ідеї пропагували анархістські Військреврада та Культурно-просвітницька комісія РПАУ(м), які в численних виступах, газетах, листівках закликали створювати селянські економічні організації та об'єднувати їх з робітничими [26, с. 206], "приступити до будівництва нового життя на основі вільної, безвладної (а не владної), безпартійної, економічної (а не політичної), об'єднаної знизу (а не зверху), організації трудящих, робітників і селян" [26, с. 288]. Для початку це могла б бути конференція з представництвом від робітників, залізничників, селян та повстанських частин, яка б із часом перетворилась у "ділову економічну Раду робітничих і селянських організацій". Характерно, що "всі чесні соціалісти" мали б цьому допомагати організаційно та порадами, а також "вести ідейну, культурно-просвітницьку роботу - видавати газети, брошури та ін., організовувати лекції, бесіди тощо", а не прагнути до "захоплення й організації політичної влади, котра, як завжди, зіпсувала б усю справу" [26, с. 289].

Проте в підсумку фактично нічого з цих "творчих завдань" реалізувати не вдалося. Анархістські проекти так і залишились проектами, а мрії - мріями. З одного боку, впритул зайнятися мирним будівництвом завадили майже безперервні воєнні дії, які доводилось вести махновській армії. А з іншого - сама структура суспільства була непіддатлива для трансформації в напрямі анархістського ідеалу