за регіональними особливостями старшину центрального (корінних полків), західного (козацько-шляхетських полків), північно-східного (полків Чернігівського воєводства), південно-східного (полків січової орієнтації і впливу), надалі - на правобережну і лівобережну (1663-1676), вихідців з Правобережжя і місцевої лівобережної старшини (1676-1687). Надалі за гетьманування Мазепи існували залишки угруповання полків колишньої південно-східної групи - Полтавський, Миргородський, Лубенський і Гадяцький полки. Єдність угруповань першочерговою основою мала причетність до того чи іншого фамільного клану. Протягом ХУІІІ ст. при відсутності реального системоутворюючого стрижня - абсолютної гетьманської влади - зникає потреба боротьби за неї і як наслідок необхідності козацько-старшинських угруповань. В умовах обмеження і поступового знищення гетьманської влади та влади старшини (1708-1782 рр.) нівелюються її' кланові і регіональні відмінності.
Вдалося відобразити не лише на загальнодержавному рівні, але і у багатьох полках наявність та еволюцію старшинських угруповань, серед яких протистояння у Миргородську полку Лісницьких і Гладких, Переяславському - Сулим і Романенків, Ніжинському - Гуляницьких і Золотаренків, Полтавському - Жученків і Герциків, зробити спроби ув'язати внутрішньополкові протиріччя із протиріччями у центрі.
Еволюція місця та ролі неукраїнців у соціальній та національній еліті збігалася з історичними періодами існування української козацької держави. У 1648-1676 рр. вони перебували поруч з українцями в козацькому війську, переймалися їх інтересами, боролися з ворогами України (волохи Апостоли, Скидани, серби Думитрашки-Райчі, Сербини, Новаковичі, греки Мигалевські, Мазаракі, Греки). У 1676-1708 рр. спочатку допомагали утвердженню покозаченої правобережної шляхти на лівобережному гетьманстві, а потім стверджуються і самі в тепер вже й їхній Україні. Протягом 1708-1782 рр. самодержавство активно використовувало неукраїнців для руйнації Гетьманщини та її інкорпорації (волохи Станіславські, Кицеші, Бразули, Афендики, серби Божичі, Милорадовичі, Милютовичі, Требинські, греки Томари, Костянтиновичі, Греки).
Детальне вивчення біографії Миколи Горонескула (? - ран. 1757), який під час прутського походу був волонтером, залишивши "свое отечество в земле Мултянской", перейшов в Україну, дозволить конкретизувати шляхи службового зростання виходців з Балкан у першій половині XVIII ст. Після прапорщика охотницького полку Василя Танського він став козаком дворянської корогви миргородського полковника (1722 [92, арк.131]). Наступним щаблем ієрархічної драбини для нього стало сотникування у Сорочинській сотні (? - 1723, нак.; повний ? - 1725 - 1737). В другій половині XVII ст. в українське козацьке середовище потрапив волох Олександр Маневич Сандул-Стуров. "Оставив отечество и сродников его с имением, в полковой компании полковым осаулом чрез долгое время был". Брав участь в походах "1694 з Яковом Лизогубом когда разоряли Белогородщину. За Днепром и паланку взяли 1695 под Казикарменом и в Таване. 1700 з Ефремом Лизогубом же в Нарвском где в пещерах псковских и зимовали. 1704 ходил до Любара где насыпали могилу на границе" [93, арк.1]. Сотник полковий миргородський (? - 1696 - ?). Курінчик полковника Данила Апостола Василь Гончар названий братом Сандула (1711) [94, арк.1].
Найбільше неукраїнського елементу у командних органах козацької армії давали білоруси [95; 96; 97; 98].
Досліджуючи соціальні основи козацтва, вдалося виявити частку родин шляхетського походження у козацькому середовищі. Якщо В. Липинський до шляхтичів зараховував 3,3 %, то наші дослідження дозволяють стверджувати про набагато вищу частку - 12,6 %. В зв'язку з цим є підстави стверджувати, що головним джерелом формування старшини була покозачена шляхта [99; 100], розглянуто деякі причини і підстави переходу у козацьке середовище - баніцію, діяльність підстарост [101].
Окремою темою дослідження має стати міщанство як джерело поповнення старшинських кадрів. Наведемо лише окремі приклади. З старовинного київського міського урядницької родини Кошколдейовичів [102, с.29], порідненої з Кобизевичами бере початки рід отамана курінного (1711 [103, арк.20]) і козака можного голтв'янського (? - 1723 [104, арк.95] - 1731 [105, арк.61] - ?) Созона Кошкалди. З Просур-Сущанських походив сотник богацький Роман Проскура. Він брав участь в прутському поході [106, арк.1]. Як значний військовий товариш у травні 1708 р. купив у богацького жителя Остапа Петренка ліс [107, с.42]. Від ієрархічного злету до спроби закріпачення пройшов рід Черкасів. Його представник Семен Сергійович був осавул військовий у наказного гетьмана !вана Безпалого (? - 1659.26.07. [108, с.399] - ?). Пізніше Стефан Черкас згадувався як козак дворянської корогви миргородського полковника (1722 [92, арк.131]), а козак Миргородського полку Григорія Черкаса у 1754 р. бригадир слобідських полків Капніст намагався закріпачити [109, арк.2].
Аналіз реєстру сотників протягом 1648-1782 рр. засвідчив наявність 153 сотницьких династій, що дає можливість стверджувати про значно більшу роль походження, ніж рахувалося раніше. Якщо дефіцит священицьких місць вів до того, що молодші сини вимушені були ставати дяками і паламарями, опускаючись у соціальній ієрархії, то у козацькому війську нащадки сотників залишалися у елітному середовищі через службу значковими товаришами, тобто зараховувалися до неурядової старшини.
Відсутність серед козацької старшини представників неправославного віросповідання засвідчує жорсткий підхід у релігійному питанні. Представники польських католицьких родів отримували уряди лише як нагороду після переходу до православної віри, всі старшини-євреї були вихрестами, це ж стосувалося і татар.
Відстає розвиток генеалогії козацької старшини слобідських полків і Запорізької Січі, що, в свою чергу, залишає прогалини і стосовно Гетьманщини. Дружина Іван Григорович Зарудного Євдокія була донькою якогось полковника Ізюмського полку. Григорій Зражевський (1734 - ?) службу розпочав з 1764 р., був товмачем на Запорізькій Січі,