В. І. Мільчев

ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО У ПІДДАНСТВІ ГІРЕЇВ (1709/1711-1734 РР.)

Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. одна з головних діючих сил Степової України - Військо Запорозьке Низове - переживало складний період свого існування. Це не в останню чергу було викликано зміною у балансі головних сил, що діяли на сході та у центрі Європи - Речі Посполитої, Шведського королівства, Австрійської, Османської та Російської імперій.

Річ Посполита на той час уже вступила до завершального, стагнаційного періоду своєї історії. Його характерними ознаками стали зростання магнатської анархії та втрата контролю центральної влади над внутрішньою ситуацією в країні, повна втрата ініціативи у військово-політичних виправах на південно-західному напрямку, зміна зовнішньополітичних орієнтирів, віднині спрямованих чи то на забезпечення підтримки з боку Росії для вирішення проблеми захисту власних територій від шведської експансії (для проросійських партій), чи то на альянс з Туреччиною, заради стримування дедалі зростаючого московського впливу на всі сфери життя шляхетської республіки (для антиросійських партій). Фактично, ще до часу підписання Вічного миру 1686 р., Річ Посполита перестає бути тією антитезою російському впливові у південноукраїнському регіоні, яка дозволяла запорожцям проводити відносно самостійну від московської лінії зовнішню та внутрішню політику.

Певною мірою це стосувалося й Османської імперії. Відцентрові сили, що вже набирали обертів у суспільно-політичному організмі велетенської держави, неспроможність перебудувати управління країною та реформувати військо, згідно з вимогами Нового Часу, призвели наприкінці XVII ст. до низки нищівних військових поразок від "старших" членів Священної Ліги - Венеціанської республіки та Австрійської імперії. Підписання у 1699 р. Карловицького мирного трактату відірвало від імперії величезні території на узбережжі Адріатики та у середній течії Дунаю. Від цього часу і на довгі роки вперед Туреччина остаточно втрачає наступальну ініціативу, обмежуючись захистом своїх володінь на Балканах, що дедалі меншали.

На іншому, північно-східному краї Туреччини, на історичну арену виходить нова сила - Росія. Керована амбіційним та енергійним царем - Петром І, держава, яка довгий період знаходилася за кулісами великої світової політики, за короткий час збільшує вплив у південноукраїнському регіоні. Результати вдалих російсько-українських походів 1696 - 1699 рр. (які фактично являли собою "східний фронт" колективного наступу християнських держав Центрально-Східної Європи проти османів) на турецькі фортеці у пониззях Дніпра та Дону було закріплено у статтях Константинопольського трактату 1700 р, який виступив логічним продовженням Карловицького миру. Тоді ж відбувається й спроба остаточно закріпитися на підступах до Кримського ханства шляхом побудови на території Запорожжя нових фортець та розміщення у них московських гарнізонів.

Як наслідок - перша декада XVIII ст. ознаменувалася загостренням взаємин російського уряду з двома найбільшими козацькими громадами південного степового прикордоння - запорозькою та донською. Уніфікаторська політика Петра І по відношенню до козацьких окраїн держави проявилася у наступних заходах: втягненні козаків до військових операцій поза межами традиційних для них територій Півдня; обмеження допливу до Військ нового контингенту з внутрішніх українських та російських земель, підсиленні контролю за козацькими Військами шляхом створення на їх землях низки фортець, що стали форпостами та базами для подальшої їх інкорпорації.

Внаслідок подібної політики уряду, впродовж 1707 - 1709 рр. відбулися антиросійські виступи як донців, так і запорожців, що завершилися їх поразкою від урядових військ та переходом всього Війська Запорозького Низового та частини донців на територію Кримського ханства.

Перехід запорозьких козаків до Кримського ханства та їх вступ у підданство Гіреїв відбулися не одночасно. Як відомо, наприкінці лютого 1709 р. кошовий отаман Запорозької Січі Костянтин Гордієнко пристав на бік шведського короля Карла ХІІ та його українського союзника гетьмана Івана Мазепи. Саме від цього часу театр ведення Північної війни перекинувся на південноукраїнські землі. Воєнна кампанія 1709 р. виявилася навдивовижу невдалою для Війська Запорозького Низового не тільки з огляду на суто військові поразки, але й через втрату ним контролю над всією територією Вольностей після зайняття їх московськими військами. 14 травня 1709 р. росіяни, за допомогою козацьких загонів царського ставленика гетьмана І.Скоропадського, зруйнували Запорозьку Січ на Чортомлиці. При цьому частині січовиків вдалося вислизнути з облоги та врятуватися втечею на кримську територію. 27 червня того ж року, після нещасливої для Карла ХІІ та його українських союзників Полтавської битви, на терени Кримського ханства відійшли й ті з запорожців, які разом з кошовим отаманом К.Гордієнком були під Полтавою.

Не можна сказати, що уряд Кримського ханства та військове командування турецьких фортець Північного Причорномор'я радо зустріли неочікуваних візитерів. Несанкціонований вступ на територію Османської імперії значних військових сил нещодавніх ворогів загрожував не тільки можливими обоюдними провокаціями, але й загостренням відносин з московським царем, з перспективою втягнення турків та татар у війну. Тому говорити про вступ Війська Запорозького Низового у кримське підданство у 1709 р. некоректно. Перебування на теренах ханства здавалося козацьким лідерам явищем тимчасовим.

5 квітня 1710 р. у Бендерах відбулася велика козацька рада за участі П.Орлика, К.Гордієнка, депутатів від запорожців, що стали січчю в Олешках, та представників турецької, шведської та кримської сторін. Одним з пунктів прийнятої угоди, складеної П.Орликом та більше відомої в історіографії під назвою "Конституції", стало визнання протекції шведського монарха над Військом Запорозьким Низовим. Договір, укладений