Лише після підписання Прутського договору від 11 липня 1711 р. російський цар Петро І визнав факт виходу Війська Запорозького Низового з підданства його держави та погодився з тим, що від цього часу Військо вступало під протекцію Гіреїв. Додатковою угодою гетьмана П.Орлика з турецьким урядом від 22 квітня 1714 р. було остаточно визначено політичний статус Війська Запорозького в Османській імперії (Кримському ханстві): Військо Запорозьке Низове відтепер знаходилося у подвійній залежності від Османів та Гіреїв; за участь у військових виправах кримських ханів запорожцям було обіцяно невтручання в їх внутрішні справи, даровано податкові пільги та право займатися їх традиційними промислами на всій території Кримського ханства.

Порядок, час та місця розташування козацьких Січей у кримських володіннях як викликали, так і продовжують викликати чимало сперечань у науковому середовищі. Як відомо, Олешківська Січ знаходилася в урочиші Олешки або Кардашине (Кардаши, Кардаш-Орман) - місцевості на лівому березі Дніпра між сучасними смт. Гола Пристань та м.Цюрупинськ Херсонської області. З північного боку це урочище окреслює р. Дніпро, з численними єриками, озерами та трясовинням, з південного - піднесені Олешківські піски, густо вкриті невисоким лісом та чагарником. Згідно з топографічними даними, документальних свідчень та матеріалів археологічних досліджень, Олешківська Січ була розташована на південно-західній окраїні сучасного м. Цюрупинська, поблизу місця впадіння р. Лазнюка у р. Кінську і займала площу щонайбільше 2 гектари. Січ являла собою майже правильний чотирикутник, обнесений ровами, валами та дерев'яним частоколом. Оборонний комплекс цієї Січі доповнювали 4 редути, в кожному з кутів форту.

Згідно свідчень самих запорожців-сучасників, козацьке поселення в Олешках (Кардашині) виникло вже у 1709 р., незабаром після зруйнування Чортомлицької Січі. Його першими насельниками стали ватажани-промисловики, які не приймали участі у військовій кампанії 1709 рр., а з самого початку знаходилися на рибних та соляних промислах у пониззі Дніпра. Також до них приєдналася й та частина січовиків, якій вдалося врятуватися після розгрому [1, арк.88]. Не виключено також, що на тому місці, де згодом було започатковано Олешківську Січ, сезонне поселення запорозьких промисловиків існувало й у більш ранні часи.

Попри відносно низьку чисельність запорожців у Олешках, впродовж 1709-1710 рр. саме це поселення сприймалося як правонаступник Чортомлицької Січі. Не можна сказати, що кримські можновладці були в захваті від появи Січі всього в одному дні кінного переходу від Кримського півострова. Привиди багатовікової ворожнечі змушували татар з підозрою відноситися до своїх випадкових союзників, тим більше, що на той час запорожці все ще не визнали формального верховенства Кримського ханства над Військом Запорозьким Низовим. Тому, ще на початку весни 1711 р., кримський хан Девлет-Гірей ІІ хотів "...Новую Сечь на Олешках разорити, а на старом местцу, какое войскамы царского величества разорено запорожцов осадити." [2, арк.170]. Тобто, на місці старої Чортомлицької Січі на правому боці р. Дніпра. Досить вдалий для кримського війська та його союзників початок воєнної кампанії 1711 р. вселив у їх серця сподівання на швидке опанування теренами не тільки Запорожжя, але й всієї України. Відтак, існувала й реальна можливість для запорожців повернутися на Чортомлик.

Навесні того ж року спробу зруйнувати Олешківську Січ було здійснено й російськими військами. Об'єднаний загін російського війська та гетьманських полків під командуванням полковника А. Ушакова, який знаходився на лівому боці р. Дніпра у російській фортеці Кам'яному Затоні, з цією метою виступив у травні 1711 р. в похід. Однак постійні напади татар та запорожців перешкодили каральному загону дійти до Олешок та здійснити покладену на нього місію. Натомість, аби якось реабілітуватися в очах вищого командування, частина російського війська на човнах спустилася вниз Дніпром та спалила невелике на той час запорозьке поселення на правому боці ріки, в районі Каїрської переправи, що було подано як зруйнування самої "нової" Січі [3, арк.1002-1028].

Як це не парадоксально, але ж реалізації планів переведення запорожців на правий бік р. Дніпра завадила поразка російського війська на р. Пруті влітку 1711 р. та територіальні втрати, внаслідок яких кордон двох держав проліг по південній межі козацьких полків Гетьманщини та Слобожанщини. Тоді ж, згідно з договором російської та турецької сторін, Військо Запорозьке Низове перейшло у підданство кримських ханів. За таких умов татарам було вигідніше мати Січ якомога ближче до Кримського півострова, аби контролювати її та у разі чого стати на перешкоді поверненню запорожців під руку російського царя. Січ залишилася стояти в Олешках.

З осені 1711 р., після повернення більшості запорожців з Бессарабії, олешківське поселення набуває рис, притаманних власне Січі. Від цього моменту населення Січі зросло до 6 000 осіб, самих тільки нежонатих козаків. При цьому велика кількість січовиків ще продовжувала знаходитися у Буджаку та навіть у Валахії [4, с.632].

Саме з цього часу починається зведення ровів та валів, адміністративних споруд та куренів. Принаймні, саме до