Вже наприкінці 1709 р. рядові запорожці почали масово залишати табір у Бендерах та виходити у пониззя Дніпра. При цьому незадоволення тим, що їх військові послуги не було належним чином сплачено, вилилося у практиці захоплення шведських вояків та продажу їх туркам у неволю. Число подібних ясирів вже на початок 1710 р. сягнуло 400 осіб [8, арк.4зв.]. Як бачимо, відносини досить широких верств січовиків зі своїми союзниками були далеко не ідеальними. Разом з цим, не можна сказати, що військова служба запорожців абсолютно не винагороджувалася Карлом ХІІ. За участь у разових акціях козаки інколи отримували досить значні суми. Так, влітку 1710 р. за охорону королівського почту, який слідував з Бендер до Кам'янця- Подільського, кожен з запорожців-охоронців отримав по 20 талерів на місяць. Ще більші гроші було обіцяно січовикам, якщо б вони зголосилися супроводжувати шведського монарха до Померанії [4, с.492]. Однак, кількість задіяних у подібних акціях козаків не була великою та могла забезпечити коштами лише невелику кількість осіб з найближчого оточення К. Гордієнка та його соратників. Решта січовиків змушена була шукати щастя у рейдах невеликих загонів вглиб російської території. При цьому, відбувалися не лише напади на російських та гетьманських вояків, але й тривіальні грабунки та захоплення ясиру з числа мешканців українських сіл Гетьманщини та Слобожанщини.

Тобто, впродовж другої половини 1709 р. та у 1710 р. військова діяльність різних груп запорозького козацтва зводилася до охорони шведського короля та дрібних диверсійних та грабіжницьких нападів на підросійські території.

Більш масштабні військові виправи запорозького козацтва припадають на російсько-турецьку війну 1711 р. та пов'язані з приєднанням до антиросійської коаліції Османської імперії та її васала - Кримського ханства. Вступ Кримського ханства у війну з Росією було санкціоновано турецьким урядом, аби допомогти шведському королеві Карлу ХІІ та його українським союзникам взяти реванш за поразку під Полтавою та опанувати терени Запорожжя, Гетьманщини та Слобожанщини.

Після укладення миру між двома державами, військовий напрямок діяльності Війська зводиться майже виключно до участі у каральних експедиціях кримських ханів проти ногайців та черкесів на Кубані. Перші звістки про участь у них запорозьких козаків датовані 1714-1715 рр. Подібні відрядження не були щорічними та напряму залежали від політичної атмосфери у північнокавказьких володіннях Кримського ханства. У деякі роки запорожців взагалі не було в цьому регіоні, в інші ж, як-от, наприклад, у 1728-1729 рр., запорозькі команди навіть зимували на Кубані. Кількість козаків, яких на вимогу кримських ханів Кіш відряджав на Північний Кавказ, коливалася залежно від масштабності військових операцій: 1731 р. - 391 козак (по 10 від кожного куреня плюс старшина); 1732 р. - 1 000 запорожців (кожен сьомий).

Хоча кількість козаків, яких виряджали у подібні походи, й не була надто великою - щонайбільше 15% від всього Війська, втрати бували вельми відчутними. Відбувалося це через те, що кримські воєначальники використовували запорожців у якості гарматного м'яса та посилали їх проти черкеських повстанців у найбільш небезпечні місця. Так, з походу в Кабарду у 1731 р. повернулося лише 60 з відряджених 391 запорожців [9, арк.2зв.].

Окрім подібної військової служби, передбаченої відповідними умовами сюзеренно-васальних відносин з кримськими ханами, мали місце й випадки звичайного кондот'єрства. Польські можновладці, які з лютого 1733 р. були втягнуті у боротьбу Станіслава Ліщинського та Фрідріха- Августа за польську корону, намагалися підкріпити свої загони за рахунок запорожців. Так, влітку 1733 р. 200 козаків під головуванням отамана Левушківського куреня, майбутнього кошового Василя Сича, були найняті річицьким старостою Халецьким зі сплатою кожному 1 червонця на місяць [10, арк.85-85зв.,86].

Таким чином, найбільша військова активність запорозького козацтва спостерігалася під час російсько-турецької війни 1711 р. й була пов'язана з намаганням повернути під контроль всі землі Війська Запорозького Низового.

Політичні орієнтири запорозької громади Кримського ханства у 1709-1734 рр. неодноразово змінювалися залежно від того, знаходилися при владі представники антиросійської чи проросійської партій. Подібний дуалізм був притаманний внутрішньому життю січової громади впродовж всього чвертьвікового періоду перебування у підданстві Гіреїв.

Політична позиція протурецької партії, лідером якої довгі роки був К. Гордієнко, базувалася на невдоволенні широких мас січовиків уніфікаторською політикою уряду Петра І по відношенню до Війська Запорозького Низового наприкінці XVII - початку XVIII ст. Фіксація у 1705 р. південних кордонів Московського царства (та Війська Запорозького в його межах) з Османською імперією (Кримським ханством), не тільки позбавила запорожців можливості безперешкодно виходити у пониззя р. Дніпра задля рибної ловлі та видобутку солі, але й поставила поза законом традиційні походи за здобиччю на татарський степ та під турецькі міста. Відзначимо, що весь час найбільш ревними прибічниками К. Гордієнка виступало саме січове "лицарство", основу діяльності якого становили саме ці два різновиди військової та економічної діяльності. Не можна скидати з терезів й чисто психологічних мотивів - ненависті до носіїв російської державницької ідеї через попрання ними споконвічних козацьких свобод та репресії проти запорозького та гетьманського козацтва у 1709 р., та у перші часи