Соціальну базу проросійської партії становило, передусім, населення запорозьких зимівників у Великому Лузі та сталих поселень у Надпорожжі, по ріках Орелі та Самарі, основу економічної діяльності якого складали відгінне скотарство, селітряний та бджільницький промисли та, незначною мірою, землеробство. Мешканці порубіжних з Гетьманською Україною північних запорозьких земель гостріше за будь-кого відчували гостру потребу у відновленні розірваних після 1709 р. економічних зв'язків з Україною, легітимації їх зносин з рештою українських земель. Подібні прагнення вони намагалися реалізувати як за рахунок переселення в межі Російської держави, так і у спробі сприяти поверненню всього Війська, разом з його колишніми територіями, у підданство московських монархів. Ще з 1710 р. до представників російського та гетьманського командування Лівобережної України починають звертатися як окремі запорожці, так і цілі групи з проханням дозволити їм повернутися у межі козацьких полків та оселитися у своїх рідних селах та містечках: певна кількість запорожців прийняла участь в антиросійському виступі К.Гордієнка лише в силу обставин та побоюючись репресій як з боку січової громади (за відмову взяти участь у діях проти царських військ), так і з боку росіян - за самий факт належності до Війська Запорозького Низового.

З 1713 р., після остаточної стабілізації російсько-турецьких відносин на вищих старшинських посадах Коша дедалі частіше перебували особи, що представляли інтереси саме цієї партії запорозьких громад. До найбільш послідовних у своїй проросійській орієнтації діячів, безперечно, відносилися кошові отамани І.Малашевич, В.Гуж, І.Гусак. Саме за часів їх отаманства відбулися спроби вступити у переговори з вищими російськими воєначальниками та гетьманською адміністрацією. Кінцевою метою подібних звернень мала стати реабілітація Війська Запорозького та прийняття його у російське підданство. Маємо більше десятка подібних епізодів з запорозької історії її кримського періоду: січень 1715 р.; травень 1716 р.; липень 1717 р.; листопад 1718 - січень 1719 рр.; жовтень 1728 р.; серпень 1731 р.

Причини невдоволення частини запорожців своїм перебуванням у кримській протекції, які спонукали їх активно шукати способів повернення у російське підданство, впродовж всього 25- річного часу їх перебування у підданстві Гіреїв, витікали не лише з бажання знову відчути себе єдиним цілим з вітчизною (як в духовному, так і в економічному розумінні). Так само, як не ґрунтувалися вони виключно на жазі спокутувати вину за служіння невірним та війни з єдиновірцями, як це виходить з усіх текстів запорозьких звернень, писаних впродовж 17121733 рр. Не відкидаючи важливості останнього з чинників, зауважимо, що все ж таки то була не більше як демонстраційна складова, призначена для російських та гетьманських можновладців.

Не можна також перебільшувати необхідності постійного притоку до Війська вихідців з українських земель, яку нібито воно гостро відчувало. Звісно, що січове запорозьке козацтво на той час ще не перетворилося на замкнений соціальний прошарок з подальшою трансформацією у бік самодостатньої у репродуктивному відношенні етносоціальної групи, як це сталося у решти козацьких спільнот - донської, терської, гребенської, яїцької, а все ще являло собою вельми оригінальну соціальну модель, в якій поєднувалися риси архаїчних чоловічих союзів євразійських кочовиків, військово-феодального стану європейського середньовіччя та рицарських орденів. Зрозуміло, що Запорожжя потребувало постійного оновлення крові шляхом прийняття до своїх лав все нових та нових вихідців з метрополії. Однак, можемо констатувати, що цей приток був стабільним впродовж всіх років перебування у кримському підданстві, попри репресивні дії російського уряду, який карав мешканців Гетьманщини та Слобожанщини за будь-які зносини з Запорожжям, а запорожців страчував, клеймив та засилав до Сибіру. Чисельність січової громади знаходилася на однаковому рівні як у 1709 р., так і у 1734 р. - приблизно 7 000-8 000 козаків.

Більш вагомі та глибинні причини невдоволення та наступної рееміграції запорожців корінилися у невизначеності статусу Війська Запорозького Низового у військовій та політичній системі Кримського ханства та у невдоволенні запорожців широким комплексом несприятливих факторів економічного, внутрішньо- та зовнішньополітичного характеру.

У загальних рисах, модель васально-сюзеренних відносин Війська Запорозького Низового з російськими монархами, що склалася у другій половині XVII ст. передбачала надання козацькою громадою військових послуг у вигляді охорони кордонів та участі у воєнних кампаніях Московського царства, в обмін на визнання державою права війська розпоряджатися земельним фондом та природними ресурсами контрольованої ним території, з доданням до цього ряду пільг у торгівельно-ремісничій діяльності та сплатою щорічного жалування (гроші, боєприпаси, продовольство).

Специфіка феодальної системи Кримського ханства не дозволяла без відповідних змін поширити цю ж модель на Військо Запорозьке Низове. Фактично, визнання певних територій землями, які б належали виключно Війську, не відбулося впродовж всіх 23 років перебування запорожців у підданстві Гіреїв. Поземельні відносини запорожців з адміністрацією ханства було побудовано за тією самою схемою, за якою користувалися землями ногайські орди Північного Причорномор'я. За кожним з кочівницьких угрупувань закріплювалися певні, чітко окреслені, території для кочування за умови виконання ними васальних зобов'язань, головним з яких було надання військових загонів для участі у воєнних кампаніях. Однак, землі ці лише перебували у тимчасовому користуванні. Зрозуміло, що подібний стан речей не міг задовольняти запорожців.

Трохи кращими були справи з користуванням природними ресурсами на всій території Кримського ханства. Так, не існувало жодних обмежень на заняття запорожців рибальством та мисливством. Не в останню