У перші п'ять років свого перебування у кримському підданстві запорожці отримували незначне грошове та хлібне жалування, причому найбільше проблем виникло зі сплатою останнього, з огляду на низький рівень товарного виробництва злакових культур у Кримському ханстві у цей період. Втім, невдовзі після того, як російсько-турецькі відносини стабілізувалися та майже на 20 років змістилися у площину озброєного нейтралітету, османські та кримські можновладці взагалі відмовили запорожцям у жалуванні, не вбачаючи перспективи їх використання у широкомасштабних воєнних діях. Надалі козаки отримували жалування лише в якості нагороди за участь у походах кримських ханів на Північний Кавказ. Видача боєприпасів - пороху та свинцю - також відбувалася тільки напередодні походів і пропорційно до кількості козаків, які мали взяти в ньому участь [11, арк.65]. За таких умов запорожці мали покладатися тільки на власний економічний потенціал.

Серйозно ускладнило економічну діяльність запорожців на кримській стороні переведення ногайців з Кубані, що відбулося у 1724 р. У пониззях р. Дніпра, як на правому, так і на лівому боці, від того часу почали кочувати ще 2 000 родин єдисанців, які покинули землі Калмицького ханства, васала Російської імперії. Оскільки заняття скотарством були важливою складовою запорозької економіки, обмеження території випасу худоби значно зачепило інтереси Війська Запорозького та прислужилося каталізатором процесів, що підштовхували запорожців на повернення під російську протекцію. Показово, що появлення у Північному Причорномор'ї нових груп ногайців викликало невдоволення не тільки запорожців, а й кримських татар. Степом почали ширитися чутки відносно того, що прийняття у кримське підданство цих ногайців є нічим іншим, як обміном їх на запорожців, яким дозволять повернутися у російське підданство. Восени того ж року з цього приводу у Криму навіть відбулися заворушення серед татар, які наголошували на тому, що нізащо не дозволять запорожцям виїхати, оскільки вони добре вивчили всі землі й, користуючись своїми знаннями, зможуть надалі багато шкодити татарам [12, арк.2].

За часів перебування на ханському троні Менглі-Гірея ІІ (1724-1730) та Каплан-Гірея (17301736), у Кримському ханстві було здійснено спробу досягти певної внутрішньополітичної стабілізації у державі. Насамперед це проявилося у боротьбі з сепаратизмом ногайських орд та окремих представників династії Гіреїв, що їх очолювали. Активно проводилися каральні експедиції по відношенню до адизько-черкеського населення Кубані та Північного Кавказу, яке вперто намагалося відокремитися від Криму. Запорожців надзвичайно виснажували подібні відрядження для придушення бунтів. Подібні заходи кримського уряду багато разів завдавали чимало неприємностей Війську Запорозькому, яке кілька разів опинялося між молотом та ковадлом. Можна навести кілька характерних випадків.

Так, у грудні 1727 р. друга особа Кримського ханства - калга-султан, яким на той час був Адил-Гірей, нібито за наказом хана зібрав до 2 000 козаків-зимівчан, які жили на р. П. Бузі, та повів їх у Буджак. Там він зробив спробу підняти місцевих ногайців на повстання проти Менглі-Гірея ІІ. Заколот невдовзі було придушено, самого калгу заарештовано. Найбільше не пощастило запорожцям - за участь у бунті більшість з них було продано в Очакові на турецькі галери у рабство.

І, нарешті, було вжито рішучих заходів у боротьбі зі степовим розбійництвом запорозьких гайдамаків та татарсько-ногайських харцизів. За часів кримської протекції запорожці не мали змоги займатися одним з найдавніших традиційних промислів запорожців - здобуванням "козацького хліба", чи, простіше кажучи, грабунком своїх мусульманських сусідів. Принцип колективної відповідальності перед законом, який становив один з найефективніших важелів управління країною в Османській імперії та васальному їй Кримському ханстві, було поширено, подібно до решти підданців, й на запорозьких козаків. За кожен грабунок, здійснений котримось з запорожців, відповідало все Військо, а насамперед курінь, до якого він належав. Штрафи за відігнані у татар табуни та отари, чи то за пограбовані купецькі каравани, сягали інколи сум у кілька тисяч золотих. Вельми часто представники ханського уряду бездоказово фабрикували справи за звинуваченням запорожців у розбійництві та здирали з них великі кошти. Втім, не можна й заперечувати того факту, що до своєрідного "степового спорту" було залучено багато козаків. У відлюдних місцевостях від р. П. Бугу до Азовського моря існувало чимало криївок, з яких на великий шлях виходили й запорозькі сіромахи, й ногайські батири. Заради їх викорінення кримські хани були змушені організовувати справжні військові експедиції, до яких долучалися й запорожці - по 1 статечному та поважному козакові від кожного куреня [10, арк.116].

Попри те, що запорожці впродовж чверті століття були підданцями Кримського ханства, між ними та його населенням так ніколи й не виникло відчуття справжньої взаємної довіри. Як татар з ногайцями, так і запорожців не