Набагато більше маємо сюжетів, за яких як запорожці, так і татари з підозрою позирали одне на одного, тільки й чекаючи, хто ж перший вдарить у спину. Особливо ж атмосфера взаємної недовіри згустилася у 1731-1733 рр., коли у самій Січі дедалі сильнішали проросійські настрої, а у мешканців Криму та ногайського степу паралельно з цим акумулювалася антизапорозька істерія. Не в останню чергу вона була викликана тим фактом, що у згадані роки значна частина кримського війська знаходилася на Північному Кавказі, де діяла проти повсталих черкесів, та у Східному Закавказзі, де воювала з персами. Запорожці виставляли у ці походи незначні контингенти, а тому саме вони становили чи не найпотужнішу силу у ханстві. Січовиків побоювалися настільки, що саме завдяки їм не відбувся грабіжницький похід татар на Гетьманщину, який обговорювався на ханській нараді у Бахчисараї у вересні 1731 р. Реальний стан речей досить вдало окреслив у своєму виступі один з беїв: "когда мы для добычи ясыря на российские городы пойдем столько не добудем как сами себя от запоросцов утратим, понежеде хотя и живут оне в нашей крымской стороне и числятца под нашим владением токмо де серца их лежат все в России и тако де легко могут (ежели б мы тронулися) Крым разорять" [9, арк.2].
За таких обставин, все більше зростало відчуження татар та запорожців. Реальною ставала можливість міжусобиці та погромів. Особливо це стосувалося не січовиків, а запорозької райї, яка впродовж двох останніх десятиліть розселилася від Великого Лугу до передмість турецьких та кримських міст Гезлева, Кафи, Бахчисарая, Газікермена та Очакова. Саме це спричинило масовий вихід запорожців-хуторян з південнобережної та гірської частини Криму ще влітку 1733 р. Як висловився один з біженців, який покинув свою оселю та разом з родиною йшов на Січ - "ныне нам стало трудно жить в Крыму, того де и гляди что в полон возьмут" [13, арк.10зв.].
Отже, впродовж 1720-1730-хх рр. у середовищі запорозької громади час від часу кріпшали антитатарські та антитурецькі настрої, які зрештою вилилися у чіткий намір повернутися під російську протекцію. У своєму таємному листуванні з російськими і гетьманськими урядовцями Кіш ще з перших років після виходу до Криму обговорював це питання. В свою чергу, російський уряд після смерті Петра І вже не був настільки непримиримо налаштований по відношенню до Війська Запорозького Низового, і вже давно чекав слушної нагоди, аби дозволити перехід запорожців. З огляду на зовнішньополітичні обставини, це мало статися напередодні чергової війни з Османською імперією, яка б дозволила переглянути положення невигідного для Російської імперії Адріанопольського миру 1713 р.
Подібна нагода трапилася у 1733 р. Влітку цього року запорозька старшина чергового разу звернулася до вищого російського військового командування на Україні, в особі київського генерал-губернатора Йогана-Бернгарда фон Вейсбаха. Той, в свою чергу, знісся з імператрицею Анною Іоанівною, і 31 серпня 1733 р., згідно з височайшим наказом, Війську Запорозькому Низовому було вибачено його провини та дозволено повернутися під російську протекцію. Перехід, за рішенням загальновійськової ради та старшин, вирішено було здійснити навесні наступного року. Про це ж було оповіщено й мешканців запорозьких зимівників, розкиданих від кримської Яйли до Кубані та Буджаку. Всі, хто мав бажання повернутися у російське підданство, покидали межі ханства.
Встановити загальну кількість Війська Запорозького Низового на момент виходу з кримської протекції досить складно. Відомо, що лише в самій Січі, навесні 1734 р., перебувало 7115 козаків (не враховуючи тих, що перебували у відрядженнях). Встановити реальну чисельність всіх запорожців, разом з гніздюками-зимівчанами та посполитими не виявлялося можливим, оскільки ще й наприкінці того ж року одна частина з них ще перебувала у Криму, а друга переселилася на більш безпечні землі козацьких полків Гетьманщини та Слобожанщини [14, арк.1-1зв.].
Заплановане переселення відбувалося не спонтанно. Принаймні з Січі козаки забрали з собою на нове місце все, що тільки можна було вивезти - частково було демонтовано січову церкву