Так само як і коронні гетьмани, гетьман Б. Хмельницький призначав наказних гетьманів [39, арк.1], що пов'язано з делегуванням військових повноважень. Зокрема, козацькими військами при здійсненні спільних з трансільванською армією Ю. Ракочі операцій на території Польщі керував київський полковник Антон Жданович, якого Б. Хмельницький призначив наказним гетьманом [40, арк.20]. У 1657 р. для захисту українських міст від розорення татарським військом Б. Хмельницький призначив наказним гетьманом миргородського полковника Григорія Лісницького [33, с.558]. Осавул Демко був призначений "другим гетьманом" для облоги Бару, на що гетьман Б. Хмельницький дав йому булаву та хоругву [33, с.448]. Така сама практика призначення наказних кошових отаманів існувала на Запорозькій Січі [11, с.113].

Гетьманування Б. Хмельницького пов'язане з зародженням інституту зовнішнього представництва Війська Запорозького. Універсалом гетьмана від 27 лютого 1649 р. до гетьмана польного Великого князівства Литовського князя Я. Радзивілла вислано двох повноважних представників гетьмана Війська Запорозького - Максима Нестеренка та Созоровського, "даючи їм всіляку військову силу, отже, щоб ви [полковники, осавули, сотники і всі простолюдини, що знаходяться в Литовському князівстві] їх в усьому слухалися і поважали те, що вам буде від нашого імені наказано. Якщо якесь свавілля порушуватиме мир з Литовським князівством, тим нашим посланцям. дозволяємо без будь-якого милосердя карати смертю" [41, с.89]. Поступово інститут зовнішнього представництва набув характеру дипломатичної служби. Основним резервом дипломатичної служби за гетьманування Б. Хмельницького залишалася козацька старшина Чигиринського полку [42, с.77], на території якого знаходилася резиденція гетьмана.

Інститут представництва на місцях виникає як інститут "висланих" гетьманом. Вперше його фіксує гетьманський універсал від 11 грудня 1648 р. про припинення бунтів і відправку Степана Гирича на втихомирення свавільників. Представник гетьмана мав надзвичайні повноваження ("щоб без милосердя суворо карав") з метою збереження вічного миру "згідно обіцянки майбутньої комісії", що її обіцяв направити до козаків новообраний король Ян Казимир [41, с.84].

Контроль за наповненням скарбниці Війська Запорозького, забезпеченням та використанням державних ресурсів покладався на гетьмана. Гетьман опікувався інтересами церкви [20, с.84], територіальних громад [35, с.546-547,573; 41, с.213], цехів [41, с.216], станів [41, с.108,129] тощо. Держава за часів Б. Хмельницького перебрала на себе функцію соціального захисту, що характерно для сучасної держави [41, с.227]. Гетьман вирішував питання міжнародного характеру: укладав міжнародні договори, приймав посольства, захищав інтереси купців за кордоном [33, с.418].

Виконавча влада у Війську Запорозькому будувалася на трьохступеневій основі - Генеральний, полковий та сотенний уряди [див.: 43, с.104; 44; 45; 46].

Сполучною ланкою між гетьманом та старшиною всіх рівнів була Генеральна рада старшин, яка, як вважають дослідники, фактично мала дорадчий статус [47, с.111]. До компетенції Генеральної ради старшин перейшли найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, контроль за діяльністю полкової та сотенної адміністрацій, здійсненням судочинства. В. Горобець вважає, що до до її компетенції належало санкціонування проведення Генеральної ради, а надалі вона стала "обов'язковою законодавчо-розпорядчою інституцією".

Такого органу влади, як Генеральна рада старшин, у Запорозькій Січі не існувало [22, с.61]. Але як інститут державної влади вона мала давні середньовічні традиції в державах Західної

Європи та Київській Русі; виросла на військових традиціях давнього монархічного правління. У середині XVII ст. аналогічні інститути державної влади існували, зокрема, в Московії (Боярська дума) [48, с.70], Османській імперії (Діван) [31, с.132], Речі Посполитій (Пани рада, або Сенат) [див.: 49, с.б07]. В. Кривошея звернув увагу на існування так званої "ради чотирьох" найдосвідченіших полковників як форми старшинської ради [42, с.118], її ж компетенція і функції вимагають спеціального дослідження.

Нами не виявлено підстав, які б дозволяли цілком прирівнювати статус Генеральної ради старшин Війська Запорозького до статусу Боярської думи Московії, що діяла згідно з відомою формулою - "государь указал и бояре приговорили [47, с.70]". У гетьманських універсалах знаходимо іншу формулу - "гетьман з Військом його Запорозьким", - що переконливіше свідчить про колегіальне прийняття рішень державної ваги. Генеральна рада старшин не завжди виявляла одностайність у прийнятті рішень, могла висувати свої ініціативи. Гетьман не мав права порушувати рішення Генеральної ради старшин [див.: 36, с.132], оскільки такий крок загрожував порушенням цілісності та боєздатності війська, військовим заколотом або державним переворотом.

Як голова держави, гетьман очолював Генеральний уряд і керував його роботою. Генеральний уряд - інститут державної влади, на який традиційно покладалася виконавча функція. В історичних та правничих студіях Генеральний уряд ще називають Генеральною старшиною. Офіційної назви цього інституту державної влади у Війську Запорозькому часів Б. Хмельницького не вироблено, хоч окремі посади вже позначалися як "генеральний писар", "генеральний суддя", "генеральний обозний" [5, с.74; 41, с.169] поряд з прикметниками "гетьманський", "войсковий" [5о, с.218].

Уся разом (in corpore) Генеральна старшина, вважав Л. Окиншевич, "складала малий пленум Ради Старшинської [10, с.15]". Маємо підстави не погодитися з цією думкою. Пленум (лат. plenum - повне) - це зібрання у повному складі членів постійно діючого виборного органу влади. Однак, по-перше, Генеральна старшина за гетьманування Б. Хмельницького не обиралася Генеральною радою, а призначалася гетьманом. По-друге, у джерелах відсутні повідомлення про скликання гетьманом рад, на які б запрошувалися винятково генеральні старшини. Як правило, повідомляється про присутність на радах із гетьманом не