тільки генеральних старшин, але також полковників, інколи - ще й сотників. В окремих випадках мовиться про раду гетьмана тільки з полковниками. По-третє, гетьман збирав на раду, інколи таємну, тільки ту старшину, яка вирішувала конкретні нагальні завдання [див.: 5, с.71,72; 25, с.355; 26, с.701-702; 21, с.32; 51, с.23- 24]. Ці аргументи так само спростовують думку А. Козаченка про існування у Війську Запорозькому Ради генеральної старшини - окремого органу влади, відмінного від Генеральної ради старшин, що розглядався дослідником як засідання Генерального уряду [3, с.104,117,118].
Історик і юрист М. Слабченко вважав, що компетенції між членами Генеральної старшини були розділені таким чином, щоб позбавити втручання у справи один одного [15, с.61]. Заперечуючи М. Слабченку, Л. Окиншевич покладав на Генеральну старшину дорадчі та виконавчі функції; останні пов'язував із делегуванням гетьманом різних доручень, посольств, адміністративних, межових, судових справ тощо [14, арк.1].
Вважаємо, що ці дві позиції поляризують погляди на Генеральну старшину, відтак - не відповідають дійсності. Генеральна старшина здійснювала виконавчі функції як на постійній, так і на тимчасовій основі. Переважно не дублювалися зафіксовані традицією постійні функції. Тимчасові доручення та делеговані повноваження залежали від волі гетьмана, політичної та воєнної ситуації тощо. Тому однакові функції тимчасово могли виконувати різні генеральні старшини.
Таким чином, гетьман Б. Хмельницький з метою обмеження впливу Генеральної ради старшин почав призначати уряди Генеральної старшини та полковників, заперечуючи принцип виборності виконавчої влади. Тимчасова передача повноважень генеральній старшині, виконання останньою окремих доручень гетьмана й пов'язане з цим дублювання функцій свідчать про продовження процесу становлення інститутів державної влади, що типово для європейських держав у ранньомодерний період.
Розглянемо структуру центральної виконавчої влади, до якої належали писар, обозний, два осавула, хорунжий, бунчужний та два судді.
Посада військового писаря відома з 1578 р. [5, с.73]. Писар вів переписку; разом з гетьманом, а інколи - сам, візував важливі документи; вів рахунки з військовими видатками; разом з гетьманом та іншими старшинами брав участь у складанні реєстру.
Універсал гетьмана Б. Хмельницького у червні 1648 р. підписував поряд з гетьманом "писар виийсковии" Іван Демкович Креховецький, якого змінив на посаді Іван Виговський. Під універсалом Б. Хмельницького від 9 травня 1651 р. стоїть підпис "писар войсковий", а вже 20 грудня 1653 р. І. Виговський підписується як "генеральний писар войсковий" [41, с.138]. Завдяки організаційним здібностям генерального писаря І. Виговського за гетьманування Б. Хмельницького було створено Генеральну військову канцелярію, яка перетворилася в центральний розпорядчо-виконавчий орган, що забезпечував діяльність гетьмана та Генерального уряду. Точні відомості про її заснування відсутні. Вперше про Генеральну військову канцелярію згадується в документі за 1650 р. За гетьманування Б. Хмельницького Генеральна військова канцелярія знаходилася у гетьманській резиденції в Чигирині, там до 1676 р. зберігався її архів [52, с.ІІ,ХІ].
Із організацією Генеральної військової канцелярії значно зросла роль генерального писаря, статус якого фактично прирівнювався до статусу великого коронного канцлера. Фактично, генеральний писар був другою особою після гетьмана, його найближчим радником [35, с.307; 53, арк.1]. Генеральний писар виконував зовнішньо- та внутрішньополітичні функції (вів дипломатичне листування від імені гетьмана та свого імені, брав участь у переговорах, листувався і давав розпорядження полковій і сотенній старшині). Якщо переговори проводив гетьман, то генеральний писар дотримувався субординації, виконував формальні та церемоніальні функції (готував і за протоколом передавав гетьману підготовлені ним тексти угод, листи, зачитував листи від іноземних володарів тощо) [див.: 21, с.34]. Такі самі функції в присутності короля мав великий коронний канцлер [49, с.605].
Канцеляристів називали "писарями", "підписками". Старшим підписком за гетьманування Б. Хмельницького був Іван Груша [4, с.367; 5, с.73]. Крім писарів, у Генеральній військовій канцелярії працювали перекладачі.
Обозний при гетьмані з'явився в 1601 р. [5, с.73]. У часи Б. Хмельницького "генеральний обозний керував Генеральною військовою артилерією, роботу якої організовували осавули, писарі, хорунжі, отамани [4, с.367]", здійснював нагляд за табором [5, с.74]. Так, зокрема, генеральний обозний керував військом за відсутності гетьмана в таборі під Збаражем, разом із генеральним писарем брав участь у складанні Реєстру Війська Запорозького 1649 р., виконував доручення, пов'язані з прийомом іноземних послів. У добу гетьманату Б. Хмельницького згадуються генеральні обозні Іван Чернята, Іван Волевач, Федір Коробка, Тиміш Носач [54, с.14].
Посада осавула при гетьмані відома з 1545 року [5, с.73]. У 1601 р. було вісім осавулів, у 1625 р. - тільки два [5, с.74]. Осавули виконували функції ад'ютанта при гетьмані: скликали та допомагали гетьману проводити Військову раду, доводили до відома війська накази гетьмана. За дорученням гетьмана осавули керували військовими підрозділами; разом із іншою генеральною старшиною візували важливі документи. Осавули за гетьманування Б. Хмельницького брали участь в організації зустрічі іноземних посольств, виконували формальні доручення, пов'язані з внесенням до гродських книг Привілею Яна Казимира, що був даний Війську Запорозькому у 1649 р. під Зборовом. Гетьман міг призначити осавула наказним гетьманом, відправити у розвідку чи з дипломатичними дорученнями в іншу державу.
Генеральними осавулами в добу гетьманату Б. Хмельницького були Михайло Лучченко, Демян Михайлович з Черкас, Лисовець з Яготина, Іван Ковалевський. Лучченко Михайло (? - 1649.04. - 1653 - ?), Михайлович Демко з Чигирина (? - 1649.09. - 1654.08. - ?), Лісовець (Остап ?)