1.1. Лиман

"НАЧАЛЬНИК ЗАПОРОЗЬКИХ ЦЕРКОВ" ВОЛОДИМИР СОКАЛЬСЬКИЙ

Серед духовенства Запорозьких Вольностей Володимир Сокальський є чи не найбільш популярним в історіографії. Інтерес до нього можна порівняти лише з увагою, яка приділяється постаті єпископа Анатолія Мелеса - людині, завдяки якій Запорожжя намагалося вийти з-під духовної влади київського митрополита і заснувати власну архієрейську кафедру. Це не дивно, оскільки обидві духовні особи відігравали значну роль в історії Запорожжя, і, насамперед, у намаганнях Коша відстояти свою автономію в духовній сфері.

Біографія отця Володимира на сьогодні залишається недостатньо дослідженою, в першу чергу, через брак джерел. Достеменно відомо, що в 1762 р. в "Реєстрі - скільки у війську запорозькому низовому при приводі до присяги на вірність Його І. В. Государю Імператору Петру Федоровичу, Самодержцю всеросійському, старшин і козаків запорозького війська, також всякого звання людей було" Сокальський був уже записаний як ієромонах Києво-Межигірського монастиря і начальник січової церкви [1, с.654-655]. За документами, виявленими О. Кузьмуком, з листопада 1763 р. по жовтень 1767 р. отець Володимир був намісником Києво-Межигірського монастиря, восени ж 1767 р. він поїхав по монастирських справах до Січі і був вдруге обраний начальником січових церков [2, с.94].

Під час перебування на цій посаді отець Володимир дуже добре прислужився і рядовому козацтву, і тим більше кошовому керівництву.

На Запорожжі, як і в інших регіонах Російської імперії, в період Нової Січі духовні особи підтримували своїм авторитетом представників світської влади, освячуючи їхні дії. При тому, що на керівництво як світською, так і духовною справою на території Запорозьких Вольностей претендували можновладці і Києва, і Петербурга, місцеве духовенство, в тому числі і Володимир Сокальський, пріоритетом бачило підтримку Коша Війська Запорозького. Отець Володимир, продовжуючи існуючу традицію, під час літургії молився за здоров'я кошового отамана, судді, писаря, осавула і всього війська; проводив вдячні молебні з приводу перемог запорожців. Начальник січових церков брав участь у поїздках кошового керівництва територією Вольностей, під час яких здійснювався, зокрема, розгляд судових справ [3, с.607-608]. Причому Сокальський відігравав лише роль почесного супроводу, не втручаючись у вирішення питань судочинства.

Сама ж присутність шанованої духовної особи мала додати ще більшої поваги до кошового начальства з боку козацтва. Брав участь Сокальський і у військових походах запорожців [4, с.97].

Підтримка Сокальським кошового керівництва не обмежувалася лише формальним виконанням обов'язків, які за посадою покладалися на начальника січових церков. Яскравим свідченням цього можуть служити події 1768 р., які інтерпретовані Андріаном Кащенко так: "Захоплення гайдамаків російським військом та видача їх полякам на нелюдську розправу страшенно розгнівила запорожців на поляків і на російський уряд, і коли 26 грудня 1768 року кошовий Петро Калнишевський став перед радою і прочитав указ цариці про війну з Туреччиною, запорожці почали його взивати зрадником за те, що лишив Україну під час повстання без помочі... Переляканий тим погромом Калнишевський, переодягнений у ченця, втік із деякою старшиною байдаком у Кодак, і тільки січовий пан-отець вгамував розпалених запорожців і умовив їх знову прийняти Калнишевського на уряд" [5, с.288].

З огляду на заслуги отця Володимира, 12 березня 1774 р. від імені Петра Калнишевського, військової старшини, курінних отаманів і всього Війська йому була дана така характеристика, в якій, між іншим, містились і деякі біографічні відомості: "...На себе іночеський образ ще в досить молодих, холостий, прийняв у Києво-Межигірському ставропігійному Святішого правительствуючого всеросійського вашої імператорської величності Синоду монастирі добровільно. Над всією його братією він перший майже тепер постриженець, добрих справ, корисної науки, смиренної вдачі, скромного життя, запопадливої працьовитості, гарної постійності і чесного поводження - непорочний є образ тепер і в минулому, да і завжди був так монастирю і всьому вірнопідданому вашої імператорської величності Війську Запорозькому Низовому потрібним. І у використаннях швидкий і благослухняний, що кожний і окремий того випадок, хоча те вже для нього і тяжко було, охоче проходив. І за всім же тим і вольностей Запорозького Війська в Пустинно-Миколаївському Самарському монастирі начальником, а потім і в самому тому ставропігійному Святішого правительствуючого Синоду Києво-Межигірському монастирі намісником протягом чималого часу був. Як же цього, щоб йому вже і в Коші над всіма, що в межах його знаходяться, церквами начальником бути досяг, то той монастир і Військо Запорозьке мали ласку вибрати цього ієромонаха, отця Володимира Сокальського. Коли ж був обраний і призначений,... звання те з крайнім... старанням і чесністю під присутністю вже і самих нас Війська Запорозького Низового знанням продовжує..." [6, с.155].

Ця характеристика містилась у проханні до Катерини ІІ про висвячення отця Володимира в сан архімандрита. Цим, між іншим, віддячували Сокальському за ті послуги, що він зробив для Коша. Прохання було задоволене, і 26 червня 1774 р. вийшов указ Синоду київському митрополитові Гавриїлу про висвячення.

На переконання О. Кузьмука, основними причинами висвячення Сокальського на архімандрита були "дружба і вдячність кошового отамана, а також високий авторитет у середовищі запорожців" [2, с.105].

Втім, найбільший інтерес дослідників привертали не згадані вище факти біографії отця Володимира. Значно більша увага приділялася цій постаті у зв'язку з висвітленням подій "атакування Січі" 1775 р. Чи не всі, хто звертався до цього