Г. М. Васильчук

ЗАПОРОЗЬКА СІЧ - ПРИКЛАД ТЯГЛОСТІ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ЧИ "ХВОРОБИ НЕДЕРЖАВНОСТІ"

На початку третього тисячоліття перед українським суспільством постає низка принципових питань, породжених жорсткими реаліями сьогодення. Одна з головних проблем - досягнення громадянської консолідації та суспільної стабільності, впровадження новітніх засад демократичного облаштування суспільства, щоб адекватно сприймати складне плетиво сучасного світу та всі його видозміни.

Нагальним залишається питання збереження та розвитку традицій політичної культури та світоглядних державотворчих потенцій. Наразі, для самої України розв'язання цього завдання - це необхідна умова входження в європейське цивілізаційне поле.

Наша країна в спадок від минулого дістала вкрай строкате суспільство, "елементи" якого багато в чому все ще перебувають у різних ціннісно-смислових горизонтах, специфічно сприймають минуле й бачать майбутнє, знаходячись в орбіті різних політичних міфологем. ".колапс комуністичної ідеології не призвів до панування націоналістичної. Націоналізм не став для українців (громадян України) ані доктриною модернізації, ані ідеологією національної солідарності [1]. Виходячи із суб'єктивних міркувань, не варто погоджуватись із твердженнями, що українці нація недержавна й неісторична, тому що не мали в готовій формі всіх складових елементів, необхідних для побудови держави. Безумовно, тільки безталанний українофоб буде доводити, що наш народ ніколи не хотів досягти найвищих щаблів суспільної самоорганізації. Але правда й те, що вкотре не впоравшись із цим завдання, виявляв "закладене в генетичній пам'яті тяжіння до патримоніальних утворень, шукаючи захисту під рукою деспотичних правителів" [2, с.17].

Справа розбудови незалежної держави наражається на перешкоди та непорозуміння. Це зрозуміло, адже Україна лише спорадично мала досвід монолітного й цілісного існування. Крім того, Україна - поліетнічна, полікультурна та ідеологічно розшарована держава, в якій для одних деякі сторінки історії є "славетною минувшиною", а для інших сумними спогадами. У цьому контексті "варто було б виходити за вузькі рамки приватних історій заради "всезагального", тобто більш ширшого погляду" [3, с.36]. Відсепаровуючи власну історію від історій найближчих "сусідів- братів", слід налаштовуватися на те, що деякі збіги та перипетії всесвітнього хроносу не завжди будуть до вподоби не тільки витонченим русофілам та вульгарним шовіністам, але й свідомим громадянам нашої країни.

Сучасний історіографічний дискурс дозволяє багатьом представникам модерністської історичної традиції, наприклад, адептам так званої "теорії альтернатив", використовувати умовний спосіб дієслова для зображення втрачених переваг та неодержаних перемог. От як би Ярослав Мудрий не роздав синам князівські уділи, то монголо-татари можливо, не здолали б Київську Русь; якби Мазепу підтримало все реєстрове козацтво й весь Запорозький Кіш, то Петро І не зміг би здолати шведів, що логічно призвело б до відокремлення України-Гетьманщини; якби Центральна Рада попри всі труднощі та приниження змогла б домовитися з Тимчасовим Урядом, то наші державотворчі змагання могли привести до створення соборної України набагато раніше. Звісно, таке довільне оперування історичними фактами вельми цікаве, лоскоче розум і душу, навіть корисне в рамках історичного моделювання задля пошуку окремих точок біфуркації. Алгоритм виокремлення подібних апогеїв у розвитку суспільства озброює політологів, соціологів і, безумовно, політтехнологів. Разом із тим, здається, що головне це вміти виносити необхідні знання та досвід із прикладів, які історична наука підносить прискіпливому досліднику.

Досить суперечливою постає проблема позитивності існування та ідеологічного доробку в сфері державотворення та націєтворення такого цікавого історичного феномену як Запорозька Січ. Діапазон сприйняття цього явища дуже широкий. Це й думки, що там панував "повний ідеал рівності", якого ще не знала історія [4, с.163] й запорозьке козацтво являло собою громаду, устрій якої базувався на народоправстві, яке було більш широким, ніж народоправство в Афінах і Спарті, Пскові чи Новгороді; про своєрідне державне утворення, Запорозька козацька республіка зі своїм специфічним соціально-політичним устроєм і своїми визначеними кордонами, а Запорозька Січ. центр названого державного утворення [5, с.85]; твердження, що Запорозька Січ була перетворена на Державу - Місто Військо Запорозьке [6, с.35]; більш поміркована точка зору, що Військо Запорозьке своєю політичною діяльністю в ХУІІ-ХУІІІ ст. наближалося до становища незалежної держави, але державою воно все ж таки не стало. [7, с.116.]; наголос на деструктивній ролі Запорозької Січі в українському державотворчому процесі [8]. А в царському маніфесті від 3 серпня 1775 р. Катерина ІІ писала про область зі "своїм власним несамовитим управлінням".

По сьогодні найбільш прийнятними дефініціями названого явища, що використовуються вченими, - є військово-політична організація та державоподібна соціально-політична інституція. Існує й цілий комплекс проблем, які безпосередньо пов'язані з історією Війська Запорозького та козацтва взагалі. Вельми правий академік В.Смолій, коли пише, що республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у вирішенні практично всіх господарських та суспільних питань перетворили Запорозьку Січ на стійкий політичний організм [9, с.9]. Вірно й те, що Січ не могла існувати в інших суспільних формах. І пояснюється цей факт не тільки особливостями характеру українського етносу, а насамперед історичною ситуацією. У ворожих геополітичному й релігійному лещатах, а не треба забувати ще й про суворе природне оточення, Січ могла вижити й забезпечити собі нормальне функціонування лише за однієї умови - відносної внутрішньої стабільності та утвердження громадянського миру. Не заперечуючи попереднього твердження, слід зауважити, що, з іншого боку, саме згадуване оточення створювало умови для нівелювання соціальних негараздів, особистих конфліктів