Ці кордони, до речі, існування та сталість яких, є невід'ємною складовою наукового означення держави, за часів Січі були досить номінальними. ".сама ідея фіксованого кордону, з такими його елементами, як прикордонні знаки, застави та паспорти, яка вже мала сталу практику у західно- та центральноєвропейських монархіях,. видавалася населенню запорозько-татарського Степу неприродною, збоченою та навіть богохульною" [10, с.30]. Однак Військо Запорозьке мало й таку державницьку рису, як намагання поширити свій територіальний вплив і зафіксувати кордони. У ХУІІІ ст. ця проблеми з військово-оборонної переросла в політичну, коли козаки почали боронити свої землі від колоністів та царських поміщиків.

Демократичні засади управління, колективна воля, саморегульована публічна поведінка, рицарська корпоративність, громадянська дисципліна - саме ці ціннісні категорії привнесла в нашу свідомість Запорозька Січ. Будь яка людина, а на відміну від російських козацьких утворень, в українське козакування вливалися представники різних станів та віросповідань: міщани, бояри, шляхтичі, селяни, потрапляла в оточення волелюбне й у той же час самоорганізоване. Козацьке суспільство набагато випередило канони середньовіччя. Управління й судочинство, поведінка й ментальність усе було по іншому, на незрівнянно вищому рівні.

Разом із тим, Січ не культивувала саму себе. Усі характерні риси державного утворення які були пов'язані з утиском, насильством задля вищих інтересів воєнно-політичної інституції, майновими непорозуміннями на користь влади як то грошова система, податкові стягнення, створення контролюючих органів, поліцейського апарату не могли прижитися на Січі через загальну озброєність, відсутність сталого економічного організму, екстенсивний шлях як економічного, так і соціального розвитку, постійний відтік зайвої соціальної енергії, через що не потрібно було адекватно відшліфовувати всі соціально- та психологічнозалежні складові козацького суспільства. Вектор генези суспільного досвіду цих представників "степового пограниччя" не був направлений на поглиблення структури та покращання соціальних зв'язків, на кристалізацію політичної культури, на усвідомлення історичної ролі козацтва, цей вектор, як не прикро "спрямувався на обґрунтування тих прав, які вони вже здобули" [11, с.8].

Крім того, Запорозька Січ поступово втратила свій державотворчий потенціал через появу України-Гетьманщини, а об'єднати свої державницькі зусилля ці соціально-політичні організми не могли через протилежні структуростворюючі підходи та системну антиподність влади. Маніхейство запорожців, органічно пов'язане із православ'ям, затискувало їх у вульгарну гносеологічну схему: вільний-невільний, козак-не козак, маєш голос - не маєш права голосу, правда - не правда. Чи як писав Т. Шевченко "Ще як були ми козаками, той правда в нас була своя". За часів стабільної Гетьманщини січовики без ентузіазму переходили служити під хоругви Гетьмана й, навпаки, реєстрові козаки, не виявляли бажання існувати на Запорожжі. Корінні запорожці не знали іншої системи владних координат, аніж влада Коша, гетьманці через свою ментальність, яка за Ф. Броделєм є в'язницею, в якій ув'язнено час великої тривалості, підсвідомо тяжіли до державних форм соціально-політичного устрою.

Історична схема, розроблена М. Грушевським, представляє історію в категоріях лінійного й закономірного розвитку української нації на шляху до державності й незалежності. Виходячи з цієї "аксіоми", деякі автори починають другий етап державного будівництва в Україні з ХУІ ст., коли козаки, створили за Дніпровськими порогами військовий та адміністративний центр - Запорозьку Січ з власними "законодавчими" (загальні збори або військові ради) та виборними виконавчими органами (кошовий отаман, курінні отамани, полковники, писарі, осавули); органами власного судочинства, в яких судові функції на основі звичаєвого козацького права і традиції виконували майже всі представники "виконавчої" влади [12, с.14] Козацька військово-старшинська демократична система організації суспільно-політичного життя, на їхню думку, мала характерні ознаки, притаманні лише державному управлінню. Логічним є висновок, про перманентний процес українського державотворення, боротьби за українську державність, який в українській політико- правовій, етнополітичній думці дістав назву "тяглості", або спадковості державницької ідеї, українського державотворення. Якщо дотримуватися згаданої схеми, то виходить, що козаки або були прямими нащадками князівських родів з їх писаними "Правдами" та неабияким рівнем освіченості й маємо говорити про ще одну теорію щодо зародження козацтва - емігрантську.

Неузгодженість із вищезгаданою точкою зору, вочевидь приводить до гностицизму з його присмерком містики й одкровення. Може варто забути про перманентність з її революційним присмаком, а вибудовувати іншу необхідну ланку, узгоджену з загальноукраїнською концепцією національного державотворення. Не забуваючи про те, що історія є в основному історією держав і державоподібних суспільних одиниць, а також ідей, котрі ведуть до їх створення, варто зважувати на проблеми історичного пізнання, яке "постає в діалектичному змаганні міфа (метафізична історія) з логікою (когнітивна історія)" [13, с.6].

Щоб перейти від міфу до логіки, можна використати вже апробований підхід Е. Сміта, який, відкинувши чорно-білу когнітивну комплексність у підходах до феномену націоналізму та замість переніялістичної й модерністичної точок зору на процес націєтворення, боронить власну концепцію етносимволізму, замінюючи питання про час появ націй взагалі, питанням про час появи кожної конкретної нації. У нашому випадку слід уже замінити проблему тяглості чи провалу в державотворені на більш прийнятну та актуальну проблему, що привніс досвід козацького суспільного утворення в