Д. В. Овчаренко

РІВЕНЬ ЗНАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ РАДЯНСЬКИМИ СЛУЖБОВЦЯМИ НА ЗАПОРІЖЖІ: РЕЗУЛЬТАТИ ПЕРЕВІРОК 1925-1926 РР.

Формування української нації є одним з актуальних і дискусійних питань сучасної української історичної науки. Науковцями висунуто декілька теорій виникнення української нації, існує декілька версій часу її появи. На сьогодні єдиного визначення нації в науці також не існує. Проблема формування української нації містить багато дискусійних моментів.

Період 1920-1930-х років був для України визначальним у плані як політичної орієнтації, так і соціально-економічних перетворень, ідеології. Можна стверджувати, що в черговий раз визначалась її історична доля. Активізація процесів націєтворення, що набули яскравого прояву в революційні часи 1917-1920 рр., не припинялася. Так звана політика українізації не була сама по собі засобом формування нації. Але без вивчення цієї політики в цілому, як і її окремих елементів, ми не можемо дослідити українське націотворення в радянські часи.

Дана стаття є спробою дослідження рівня знання української мови серед службовців міста Запоріжжя у середині 1920-х рр. на основі даних перевірки місцевих установ комісією по українізації 1925-1926 рр. Ці дані дозволяють нам визначити рівень використання української мови при веденні документації, виконанні службових обов'язків, рівень знання української мови співробітниками державних установ м. Запоріжжя.

Дослідженням українізації на Півдні України в 1920-х рр. займалися В.О. Стремецька [1-2], П.І. Соболь [3]. У своїх працях вони звернулися до аналізу рівня знання української мови службовцями партійного і радянського апарату на Миколаївщині, Херсонщині та Одещині. П.І. Соболь досліджував процеси українізації освітньої сфери на Півдні України у зазначений період. Особливості українізації на Одещині визначав О.О. Долженков [4]. З.В. Нечипоренко досліджує регіональні особливості проведення українізації в Україні в цілому [5]. Але знання української мови радянськими службовцями різних установ Запоріжжя у 1920-х рр. не було досліджено сучасними істориками.

Основними джерелами, які висвітлюють підготовку до проведення і втілення у життя політики українізації і, зокрема, впровадження української мови як основної в діяльності установ, організацій і в суспільне життя, є документи партії та радянських органів влади зазначеного періоду, зокрема комісій по українізації при політбюро ЦК КП(б)У та Раднаркомі УСРР, стенограми з'їздів партії та засідань політбюро ЦК, документи народного комісаріату освіти УСРР. Ці офіційні папери зберігаються в Центральному державному архіві громадських об'єднань України та в Центральному державному архіві вищих органів влади й управління України. У контексті порушеної проблеми основними джерелами є звітні документи інспектури народної освіти Запорізького округу, адміністративного відділу виконавчого комітету Запорізької окружної ради, статистичного бюро виконавчого комітету Запорізької окружної ради, Запорізького окружного комітету КП(б)У, які зберігаються у Державному архіві Запорізької області.

Метою нашої статті є проаналізувати рівень знання української мови державними службовцями м. Запоріжжя за результатами перевірок комісії по українізації при Запорізькому окружному комітеті КП(б)У в 1925-1926 рр.

Невід'ємним елементом культури, складовою формування будь-якої нації є мова. Коли йдеться про виникнення, характерні риси націй, то в першу чергу, як правило, зазначається територія та мова спілкування. "Взаємозв'язок усередині етносу можливий завдяки наявності спільних символів, що формулюються, передусім, у знаковій системі, мові", - стверджує Г.В. Касьянов [6, с.96]. У 1920-х роках у мовній сфері в Україні було зроблено велику роботу не тільки з впровадження української мови у загальний державний обіг, а й зі становлення української мови як мови літератури, науки. Дослідження розвитку мови з історичної точки зору у це десятиріччя заслуговує на спеціальне дослідження. Зрозуміло, що мова є важливою складовою процесу формування української нації.

Мова як один із найважливіших елементів культури є однією з об'єктивних ознак нації. Вважаємо за доречне звернути увагу на висловлювання одного з найвідоміших сучасних дослідників національного питання Ентоні Сміта: "Мова дуже чітко відмежовує тих, хто говорить і не говорить нею, і породжує почуття безпосередньої емоційної близькості серед її мовців. Провідна роль, яку в дуже багатьох націоналізмах відігравали мовознавці, граматисти й словникарі, вказує на важливість, котру так часто надавали мові як самобутньому символічному коду, що втілює унікальний внутрішній досвід етносу. Хоча мова - не єдиний важливий аспект нації, як це твердять багато центрально- і східноєвропейських націоналістів і як, схоже, заперечує досвід багатьох азіатських і африканських націоналізмів, вона залишається життєдайним символьним джерелом самобутності й народнокультурної мобілізації" [7, с.98].

Мові відводили одне з визначальних місць ще дослідники на зорі появи в Європі націй в сучасному розумінні. Йоган Гердер, один із перших теоретиків національного питання, писав стосовно людського суспільства, що "мова, власне, була основною прикметою роду, тим, що пов'язувало сім'ю, знаряддям суду, героїчною піснею про звитяги батьків і їхнім голосом із могил" [8, с. 5]. Також він зазначає, що "кожен народ є народом, він має свою структуру, а також свою мову" [Цит. за: 9, с. 92]. Значення мови підкреслюють і сучасні дослідники. Відомий теоретик національного питання Бенедикт Андерсон вказує, що саме в Європі "майже завжди вирішальне ідеологічне та політичне значення надавалось "національним друкованим мовам" [9, с. 91]. У ХІХ ст. в Європі з'являється велике підґрунтя для забезпечення мові центрального статусу в суспільстві. Це живилося розвитком філології, лінгвістики, літератури, етнографії. Цього часу сучасна літературна мова активно розвивалась і в Україні. Як зазначають у монографії