Мова відіграє першочергову роль у такому важливому аспекті, як національна пам'ять, і більш широкому - національній свідомості. Стосовно України цим факторам слід приділяти особливу увагу, адже, як доводить І.О. Кресіна, поширеним явищем є подвійна етнонаціональна свідомість у поліетнічних державах [11, с.19]. Мова є однією з передумов цієї "подвійності". В Україні подвійна етнонаціональна свідомість була характерним явищем протягом історичного розвитку. У 1920-х роках поліетнічність і наслідки русифікаторської політики живили це явище. Але національна свідомість не є вродженою рисою. Ця риса є непостійною, динамічною, яка може змінюватись відповідно до комплексу зовнішніх чинників. Національна свідомість відіграє виключну роль у процесі формування нації.

Прихильники як теорії "етнічного", так і "політичного" походження нації більшою чи меншою мірою вважають спільну культуру як необхідне підґрунтя для формування нації. Зрозуміло, мова є одним з найсуттєвіших елементів культури. Як вказує В.А. Арбєніна, культурна своєрідність майже всіма дослідниками розглядається як головна етноутворююча й етнодиференціююча ознака, а трактування етнонаціональних груп як різновиду культурних спільнот є найбільш розповсюдженою [12, с.61]. Крім того, більшість концепцій нації та націогенези, як підкреслює Г.О. Нестеренко, пов'язані з культурою, з культурологічними концепціями [13, с. 39]. До окремих елементів культури як етновизначальної ознаки звертались прихильники психологічної, етнологічної, етатистської концепції націотворення. Навіть сучасні дослідники, прихильники модерністських концепцій нації, такі як Б. Андерсон, К. Дойч, Г. Кон, відводили культурі та мові важливе місце у процесі формування нації.

Розглянемо, яким був рівень знання української мови в умовах українізації в південноукраїнських містах. Рішення про запровадження політики коренізації, яка в Україні дістала назву українізації, було прийнято радянською владою на ХІІ з'їзді РКП(б) у квітні 1923 р. Але перші спроби українізації з боку більшовиків були і раніше. Як вважає В.М. Даниленко, першим законодавчим актом у справі українізації можна вважати постанову ВУЦВК "Про вживання в усіх установах української мови нарівні з російською", яка була ухвалена у лютому 1920 р. [14, с. 61]. Поряд із залученням місцевих кадрів до державного апарату, основним завданням політики коренізації було запровадження національної мови в усі сфери громадського життя: партійний апарат, офіційні документи, культуру, освіту всіх рівнів. Запровадження української мови в основні сфери життя України започаткував декрет Всеукраїнського виконавчого комітету і Ради Народних Комісарів УРСР від 1 серпня 1923 р. "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови". У преамбулі йшлося: "Більш спокійна обстановка, яка склалася після перемоги над контрреволюцією та голодом, дає можливість радянській владі розвинути той національний процес звільнення, який почала Жовтнева революція, скинувши владу поміщиків і капіталістів, які разом з царською бюрократією на території України були не тільки експлуататорами робітників і селян, а й русифікаторами, які переслідували й пригнічували українську національність" [15, с.42]. Звичайно, це була декларація, гасло, яких багато було в арсеналі більшовиків, але все ж таки словосполучення "українська національність" уже кардинально змінювало ставлення до українців порівняно із часами Російської імперії. Слід звернути увагу на цю фразу, бо це був один з основних засадничих документів, на які спиралися партійні працівники, радянські службовці при втіленні політики українізації.

В УСРР існувала система комісій, які займалися питаннями українізації. У 1923-1924 роках при ЦК КП(б)У діяла Комісія по національному питанню та Спеціальна комісія по українізації профспілок, на губернському рівні - комісії по рівноправності мов; при РНК УСРР - Комісія по втіленню в життя декретів ХІІ з'їзду з національного питання, при ВУЦВК - Центральна комісія у справах національних меншостей (існувала до 1934 р.), на губернському рівні - комісії у справах національних меншостей. У 1925 р. відбулися зміни у структурі комісій. При ЦК КП(б)У діяла Комісія політбюро ЦК КП(б)У по українізації зі спеціальними підкомісіями. Наркомат Робітничо- селянської інспекції мав проводити обов'язкову періодичну перевірку українізації радянського апарату. При раднаркомі створювалась Центральна всеукраїнська комісія українізації радянського апарату. При всіх наркоматах діяли спеціальні комісії по українізації [1б, с.75]. Після того як губернський територіальний устрій змінювався на окружний, замість комісій по рівноправності мов на місцях вводились окружні комісії по українізації, а також комісії по українізації окрвиконкомів і комісії з українізації при кожній установі. Так комісія по українізації по Запорізькому округу була організована у 1925 р..

У містах Півдня України процес проведення політики українізації зіткнувся з рядом проблем. У першу чергу - це особливості етнічного складу міст регіону, де переважно більшу частину населення складали росіяни та євреї. Більшість українців тут були русифіковані. Така ж ситуація спостерігалася і в місті Запоріжжя.

За даними переписів населення з 1897 по 1926 рік, відбулися такі зміни етнічного складу міст України: частка українців збільшилася з 32,5% до 46%; росіян зменшилася із 33,7% до 23,3%; євреїв зменшилася з