було 25 осіб, до ІІ - 165, до ІІІ - 337. У торговельних установах до І категорії, за даними, належали 27 осіб, ІІ - 103, ІІІ - 181. У державних установах до І категорії знання української мови включили 130 осіб, ІІ - 391, ІІІ - 424. Взагалі у 1926 р. було перевірено комісією 52 установи по місту Запоріжжя, до І категорії віднесли 205 осіб, до ІІ - 838, до ІІІ - 1114.
Варто зазначити, що були перевірені не всі установи міста. Однак, якщо взяти до уваги розподіл за категоріями знання української мови у перевірених установах і порівняти його з етнічним складом міста Запоріжжя на 1926 р., наведеним вище (див. таб. 2), можна дійти певних висновків. Кількість службовців І ("добре знають") та ІІ ("досить знають") категорій майже дорівнює кількості службовців ІІІ ("не знають") категорії. Тобто приблизно половина службовців перевірених установ м. Запоріжжя тією чи іншою мірою володіла українською мовою. За переписом 1926 р. українці теж складають майже половину населення м. Запоріжжя. Однак слід враховувати, що у державних установах переважали росіяни та євреї. Тобто певна кількість державних службовці, які були неукраїнцями за походженням, тією чи іншою мірою володіли українською мовою.
Вживало українську мову при виконанні службових обов'язків від 10 до 40%. Листування в цих установах було переведено на українську мову від 20 до 50% [22, арк. 5]. Тобто ситуація по всіх установах була різною, але у кожній з них робота із запровадження української мови проводилася.
Українською мовою користувалися не лише при оформленні документації та листуванні. До третини службовців вдавалися до неї при виконанні службових обов'язків. Для міського середовища південного регіону України це вже було певною зміною, яку наприкінці ХІХ ст. годі було й чекати. Як влучно вказують В. П. Іванишин та Я. К. Радевич-Вінницький у монографії "Мова і нація", "мова забезпечує єдність етносу, розчленованого державними кордонами, розділеного простором, розмежованого соціальними, політичними, релігійними чинниками" [10, с. 113].
Державний контроль повинен був здійснюватись не тільки за знанням української мови на підприємствах і в установах, а й при прийнятті службовців на роботу. Контроль за цим процесом покладався на відомчі комісії по українізації. Але за даними перевірки у кооперативних і торговельних установах м. Запоріжжя прийняття нових кадрів здійснювалося поза відомчими комісіями. У державних установах тільки 38% нових службовців проходили перевірку у відомчих комісіях. Деякою мірою така ситуація була ще й наслідком того, що до 1925 р. майже жодного контролю за впровадженням, ходом і результатами заходів з українізації не здійснювалося.
До протиставлення "російськомовне місто" й "україномовне село" додавався розподіл всередині самого міста Запоріжжя. За даними перепису населення 1926 р. по Запоріжжю, у центрі міста перевага російськомовного населення над україномовним була приблизно у два, два з половиною рази, а в передмістях - приблизна рівність числа україномовного та російськомовного населення [23]. Цей факт теж був показовим. Це пояснюється тим, що мешканці центру міста, як правило, були співробітниками державних установ чи промислових підприємств. Мешканці ж периферії часто були пов'язані із сільськогосподарськими галузями. Житлова забудівля для нових промислових працівників також зводилася на околиці.
Наведемо інформацію про рівень українізації районних виконавчих комітетів Запорізького округу на 1926 рік. Із 12 районів тільки п'ять (Покровський, Вознесенський, Софієвський, Балковський, Пологівський) були українізовані на 60 та менше відсотків (у Пологівському 40%). Усі інші - більш ніж на 80% (Новомиколаївський, Оріхівський, Томаківський, Хортицький, Жеребецький, Гуляйпільський, Василівський) [22, арк. 30]. Менший відсоток українізації п'яти райвиконкомів можна пояснити компактним проживанням тут неукраїнського населення, у першу чергу росіян.
Якщо порівнювати рівень знання української мови радянськими службовцями м. Запоріжжя з іншими регіонами Півдня в середині 1920-х рр., наприклад з Миколаївщиною, то документальні дані свідчать про нижчий рівень знання української мови партійними і радянськими службовцями Миколаєва. Так, за доповіддю миколаївської окркомісії рівноправності мов за час з березня 1924 по 1 липня 1925 років, в окрвиконкомі загальне листування українізовано на 100%, оргчастина - на 50%. Щодо партійної організації: серед відповідальних працівників міста Миколаєва 5 цілком знають українську мову, 5 слабо знають, не володіють взагалі - 49. "Темп українізації є слабким, тому що з усіх округів України Миколаївщина можливо більш за всіх русифікована" [24, арк. 12]. На Миколаївщині у 1928 р. по справі українізації перевірено 23 партосередки, які "нараховували 1078 членів, з них українців 392, володіють українською мовою 70-80 чоловік, але систематично її не вживають. З 23 партосередків засідання на українській мові проводяться у 7. Вся робота політосвіти в справі українізації значною мірою має діляцький характер та просякнута політичним змістом" [25, арк. 124].
Особисте ставлення до українізації чиновництва середньої та вищої ланки було іноді негативним, а частіше просто байдужим. Велика частина службовців намагалася просто "результативно звітуватися" перед вищим керівництвом, не маючи наміру запроваджувати у життя зазначені на папері положення.
У мелітопольській газеті "Думка" від 1 лютого 1924 р. вміщена стаття про ставлення службовців місцевої залізничної станції до появи першого офіційного документа українською мовою. Бухгалтер розповідав, що він закінчив курси українознавства і за першим наказом перейде на українську мову. Писарі ставили один одному питання: