Наведені факти з кар'єрних "драбин" партійних керівників області добре показують особливості відносин між центральною та регіональними елітами СРСР в повоєнний період. Здавалося б, навіщо перекидати з посади на посаду відповідальних працівників? Адже новопризначеному першому секретарю потрібен був певний час для адаптації на новому місці, з'ясування ситуації в регіоні. Постійні перестановки не лише заважали як слід опанувати специфіку нової роботи, а й перевантажували роботою управління кадрів ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У, які забезпечували їх здійснення. "Перекиданство, - занотував у своєму щоденнику О.П. Довженко, спілкуючись з керівною верхівкою УРСР, - велике наше зло. Воно розвинуло у нас, породило дилетантство і поверхових безвідповідальних нероб. Перекидають його, як шматок ... і він радіє, ось який послужний список - є чим хвастонутись" [13, с. 42-43].

Слова видатного українського режисера і письменника справедливі і щодо партійних керівників Запорізької області. Протягом повоєнних років їх тасували, наче колоду карт, перекидаючи іноді на такі ж посади в інші регіони. Враховуючи те, що жоден з керівників партійної організації області у післявоєнні роки не був корінним запоріжцем, добре знайомим з регіоном та його проблемами, то, з точки зору здорового глузду, перекидання кадрів лише шкодило нормальній діяльності системи управління.

Однак кадрове тасування мало смисл і досить прагматичний. Як показують документи повоєнного часу, на місцевому рівні досить поширеною стала практика зрощування не лише партійного та радянського апаратів (що давно вже стало реаліями радянської системи управління), а й долучення до них керівників господарчих об'єднань. Як відзначалося у постанові ЦК КП(б)У 1946 р. стосовно стану кадрової роботи в українській партійній організації "в ряді областей мають місце зрощування партійного апарату з державним та господарським апаратом, що знаходить найбільш яскраве вираження у практиці преміювання господарськими керівниками партійних працівників та незаконному постачанні їх продуктами та промтоварами за рахунок господарських та інших органів" [14, арк. 10]. Внаслідок зближення керівних працівників різних ланок управління в областях формувалися монолітні групи, пов'язані груповою порукою та спільним користуванням суспільними благами. Це призводило до поширення корупції та зловживань в апараті, створювало негативний образ радянської влади в очах населення.

Великий обсяг повноважень щодо підконтрольної території в купі з відсутністю дієвого контролю над керівними кадрами провокували корупцію, спокушали партійців на порушення як партійних, так і кримінальних норм. Тому центральна еліта (Сталін та його оточення) вживали запобіжних заходів щодо цього процесу. Одним з них було періодичне переміщення керівних кадрів з місця на місце. Більш радикальні засоби - репресії - не використовувалися в умовах відбудови. Цьому сприяла нестача управлінців з досвідом роботи, з якою зіткнулася радянська влада в повоєнні роки, стримувала центральну еліту від радикальних чисток серед керівників. Тому чимало "штрафників"; керівників, що скоїли правопорушення; не виключалися з номенклатурних списків та не звільнялися від керівної роботи, а лише змінювали регіон або ж сферу діяльності.

Подібні заходи використовувалися і в довоєнні роки. Опрацювавши значну кількість архівних матеріалів Донецького та Запорізького обласних архівів, запорізький дослідник С. Р. Лях подає цікаву картину переміщень відповідальних працівників на місцях у 1920-і рр. "Найвідвертіше знеособлення функціонерів цієї системи, - пише він, - проявилося у так званих "перебросках". Постійна ротація, причому ротація в найбільш безцеремонних, брутальних формах, нагадувала партійцю, що він не належить самому собі. Діячі рангу губернського і окружного масштабу переводилися тихо і з дотриманням правил хорошого тону; братія ж нижчих рангів просто тасувалася. Рідко який протокол засідання губкомів та окружкомів обходився без розгляду питання про "переброски" - кампанійні і персональні, планові і спорадичні, у вигляді боротьби зі "склоками" [15, с. 225]. Як зазначає дослідник, "планові переміщення партфункціонерів здійснювалися як профілактичний захід; нерідко у відповідних постановах керівних органів давалася аргументація: "в целях усиления работы на местах и освежения самих работников"; "констатировать факт мелкособственнического уклона у некоторых из коммунистов, а поэтому считать необходимой переброску из района следующих 3 товарищей." [15, с. 225]. Ці спостереження добре показують, що переміщення керівних кадрів були потребою командно-адміністративної системи, в якій був відсутній механізм контролю над владою з боку населення.

Схожі висновки зробив і один з провідних дослідників номенклатури УСРР-УРСР М.С. Дорошко. На його думку, зберегти контроль над усіма сферами життєдіяльності тоталітарного суспільства можна було лише через постійний рух кадрів, через те що існувала небезпека зміцнення структур навіть найслухняніших з оточення Сталіна [16, с. 347]. Тож рух керівних кадрів був характерною особливістю радянської системи управління впродовж усього періоду сталінської диктатури. Повоєнні роки не були винятком. Втримати під контролем регіональні еліти можна було лише превентивними перекиданнями, які не давали складатися міцним угрупованням на місцях.

Внаслідок такої політики досить поширеним став тип керівника, який В.П. Мохов назвав "командиром". "Вся його діяльність в ході численних кампаній, - пише Віктор Павлович, - спрямована на мобілізацію ресурсів для держави. Люди для нього об'єкт впливу, їх вимоги можуть бути задоволені лише в тій мірі, яка допускається для виконання загальнодержавних задач. ... Уміння організовувати на