Л. М. Маленко

ГІДНИЙ НАСЛІДУВАННЯ ПРИКЛАД У ГОСПОДАРЮВАННІ

Сьогодні в межах Запорізької області існує понад двадцять козацьких громадських організацій, що дає підстави в черговий раз замислитися над проблемами козацького руху в Україні й зокрема на Запоріжжі. Останнім часом з'явилося доволі багато публікацій різного спрямування про стан та перспективи розвитку сучасних козацьких об'єднань. Однак суттєвих зрушень у пожвавленні козацького руху в Запорізькому краї, як і в Україні, не спостерігається. Спробуємо дослідити, як зміна пріоритетів у козацькому середовищі може вплинути на його роль і місце в сучасному суспільстві.

Як показує досвід попередніх століть, тільки ті українські козацькі формування в складі польської, а згодом російської держав забезпечували собі довге життя, які мали самодостатнє господарство і з гідністю виконували свій військовий обов'язок. І навіть якщо козацькі з'єднання були боєздатними, але на їх утримання держава витрачала значні кошти, то такі козацькі формування незабаром реорганізовувалися чи ліквідовувалися. Прикладом можуть слугувати південноукраїнські козацькі війська останньої чверті Хуііі-ХІХ століття. Тривале існування забезпечувалося тим іррегулярним формуванням, населення яких притримувалося давніх традицій у господарюванні і здатне було створити такі господарства, які дозволяли задовольняти потреби не тільки окремо взятих сімей, а й забезпечити добробут війська в цілому та створити належні умови для виконання козаками військового обов'язку. Тому й бралися козаченьки спочатку за облаштування козацьких станиць, хуторів, військових земель, а згодом вже клопотались і про визначення військової служби. Прикладів з історії щодо господарських успіхів, культурних надбань козацтва та гідного виконання ними військового обов'язку маємо вдосталь. Ось хоч би взяти Азовське козацьке військо, що було поселене в ХІХ столітті на теренах сучасних Запорізької та Донецьких областей.

На початку 30-х років ХІХ століття на Бердянському пустищі, що являло собою "простору відкриту рівнину, яка непомітно знижується до моря і пересікається в багатьох місцях річками, балками та байраками" [1, с. 26], з'явилося козацьке військо. Його поява викликала неприховане здивування і неабияку зацікавленість не тільки з боку навколишніх мешканців, а й населення південного регіону в цілому. Ще б пак! Адже воно з'явилося на частині земель колишньої Кальміуської паланки тоді, коли козацтву, згідно з Маніфестом Катерини ІІ, навіть місця в пам'яті народу не відводилося; коли Чорноморське військо було переселене на віддалену ділянку російського кордону, а ті козацькі формування, що виникли в останній чверті ХУІІІ століття, були безповоротно ліквідовані. Аж тут раптом на віддаленій від кордонів і осередків бойових дій території, серед мирного населення з'являється козацьке військо, яке вже своєю появою ладне було сколихнути населення не тільки Олександрівського повіту, а й усієї Катеринославщини. Більш того, основу козацького формування становило населення козацької вольниці за Дунаєм, яке на початку російсько-турецької війни 1828-1829 років на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким повернулося на батьківщину. Безперечно, уряд зовсім не планував оселити вихідців із турецьких володінь на Півдні України, а мав намір одразу після закінчення російсько-турецької кампанії перевести на Кавказ. Однак обставини в Кубанській області складалися несприятливо для намірів урядової адміністрації. Намічені для поселення задунайців околиці Анапи виявилися ще повністю не відвойованими. Вони регулярно піддавалися нападам горців і були вкрай небезпечні для поселення вихідців із-за Дунаю, більша частина яких була мирним населенням колишньої Задунайської Січі. Оселити погано озброєних, без засобів існування, задунайських козаків навколо Анапи означало б віддати їх у руки ворога. Враховуючи міжнародний резонанс переходу Задунайського Коша в межі Російської імперії, уряд піти на таке не міг. Кавказьке керівництво також хвилювалося з цього приводу. В разі поселення задунайців на східночорноморському узбережжі воно змушене було б відізвати з лінії фронту військові підрозділи, які б захищали нових поселенців. До уваги бралась і мала кількість вихідців із турецьких володінь. Ситуація з поселенням задунайського населення навколо Анапи ускладнювалася і через спалах у 1829 році чуми. Гостро стояло і фінансове питання. Тому керівництво держави змушене було оселити козаків "на пустопорожній ділянці землі між Маріуполем і Бердянськом". Так 2.319 осіб обох статей опинилося на Бердянському пустищі, що не мало жодного стаціонарного житла [2, арк. 30; 3, с. 82]. Тільки на березі моря стояв Петровський посад, мешканці якого з осторогою віднеслися до розпорядження уряду приписати їх до козацького стану. Щоб не загострювати ситуації з петровцями, задунайські козаки вирішили селитися окремо і створити власні населені пункти. Фактично прийшлося починати з напівземлянок та жагучого бажання зберегти свою належність до козацького стану. А мали хіба що невелику державну грошову позику для придбання необхідного реманенту, будматеріалу, робочої худоби та посівне зерно.

Водночас слід зазначити, що з-за Дунаю у 1828 році виходило населення різного матеріального становища. Були серед них як заможні козаки та представники райї, так і бурлаки - "голоколінчики", "безштаньки". Однак поневіряння протягом п'яти років по Півдню України призвело до зубожіння усіх вихідців із турецьких володінь. Держава ж, надавши задунайцям незначну грошову позику та окремі пільги, на деякий час "забула" про них. За таких умов козаки мали не тільки вижити, але й створити таке господарство, яке було б спроможне задовольняти як власні потреби мешканців військових земель, так і підготувати належні умови для