і порівняти з найближчими промисловими підприємствами, наприклад, із Штейндорфським машинобудівним заводом, який наприкінці 50-х років ХІХ століття займав 2-е місце (після Луганського ливарного заводу) серед промислових підприємств Катеринославської губернії та Таганрозького градоначальства. Завод належав приватній особі - ротмістру Шуману, і спеціалізувався на виробництві сільськогосподарських машин та знарядь. На заводі працювало близько 70 чоловік, які щорічно виробляли продукції на 30.000 карбованців. Як бачимо, прибуток заводів, що знаходилися в межах Азовського козацького війська, лише на 1.935 карбованців менший за щорічний прибуток одного з найбільших у Катеринославській губернії та Таганрозькому градоначальстві за розмірами виробництва сільськогосподарських машин та знарядь.
З розвитком хліборобства в Азовському козацькому війську великого значення набуває млинарство. Про його значний розвиток свідчить кількість млинів та вітряків на військових землях. У 1862 році в межах Азовського формування було 49 водяних млинів і вітряків. Вони приносили значні прибутки їх власникам. Суми, витрачені на їх будівництво, покривалися протягом 2-3 років. На зведення вітряка чи млина витрачалося в середньому 800 карбованців сріблом, а чистого прибутку вони давали близько 200-300 карбованців сріблом щорічно. Різноманітні промисли, якими займалися козаки, не мали вирішального значення для загального розвитку господарства, але були суттєвою допомогою і підтримкою.
Наявність землі, умови виробництва, форми й методи господарювання, досягнення в хліборобстві та в інших галузях господарства дають підстави говорити як про прибутковий характер козацьких господарств, так і про певний рівень добробуту азовців. Матеріально військо виправдало своє існування і не потребувало повного державного утримання. Азовці змогли повернути всі позики, надані державою в перше десятиліття існування війська. Рівень господарювання дозволяв це зробити вчасно і в повному обсязі. Позики державі поверталися з військових прибутків, значний внесок, до яких робили козаки, їх наполеглива праця. В останні два десятиліття свого існування на Півдні України козацьке формування й зовсім перейшло на повне самозабезпечення і не обтяжувало державну казну проханнями надати матеріальну допомогу. Загальний рівень розвитку господарства дозволяв козакам поступово налагоджувати внутрішнє життя війська, збільшувати витрати на медичне обслуговування, освіту, церковні справи, на утримання громадських організацій. Завдяки цьому можемо говорити про певні здобутки азовців як у господарській діяльності, так і в забезпеченні власного добробуту. Безперечно, приклад азовських козаків у господарюванні й сьогодні гідний наслідування.
Водночас присутність Азовського війська на Півдні України, в розумінні уряду, дестабілізувала обстановку в регіоні. Задунайське козацтво, що становило основу козацького з'єднання, протягом усього періоду його існування намагалося відстоювати свої права та привілеї. Діяльність задунайців, направлена на створення монолітної системи, яка могла б успішно відстоювати свою належність до козацького стану, з одного боку, і намагання нижчих верств населення регіону приєднатися до козацького з'єднання, яке уособлювало собою традиції Запорожжя, з другого боку, напружували обстановку на українському Півдні. Ситуація в краї загострювалась і через незадоволення поміщиків перебуванням Азовського козацького війська в Катеринославській губернії. Масові козацькі рухи з устремлінням на Південь тільки переконували уряд у необхідності переселити козаків подалі від південного регіону, саме туди, де можна з користю для Імперії використати військовий та господарський досвід азовців, а згодом викоренити козацтво як стан. Усі ці фактори та гостра потреба Російської імперії у колонізації південно-східної окраїни держави, яка набувала значення найважливішого стратегічного регіону країни, визначила подальшу долю азовців. З переселенням майже половини населення козацького війська в західну частину Кавказького хребта доля Азовського формування була вирішена. Воно ліквідовувалось, а козацьке населення, що залишилось на попередньому місці поселення, було переведене до цивільних відомств: рядові козаки до розряду державних селян, а офіцери - до дворянства Катеринославської губернії. На Катеринославщині залишилися переважно ті мешканці, які примусово були приєднані до задунайців і змушені були виконувати військову повинність.
На думку автора статті, ситуація в сучасному козацькому середовищі може змінитися лише за умови зміни пріоритетів із військових на господарські і культурні. Це не означає, що козакам на державному рівні не може бути довірено охороняти кордони країни чи наглядати за правопорядком усередині держави. Сучасні козацькі формування можуть стати повноцінною національною гвардією, яка буде поставлена на службу народу. В цьому випадку необхідна і допомога держави - не стільки матеріальна, скільки юридична. Саме на державному рівні мають бути вирішені питання щодо юридичного статусу козацьких військ. Переконана, відродженому козацтву на Україні бути! Справжньому відродженню козаччини сприятимуть також й інші чинники, а саме: коли до його лав увіллється молодь, що вболіває за народні справи, прагне кращого сьогодення та працює на духовно і матеріально багате майбутнє; коли теперішні козаченьки чітко усвідомлять, що по них судять про все козацтво і народ у цілому, відмовляться від своїх користолюбних цілей і на перше місце поставлять служіння народу; коли між козаками і науковцями встановляться тісні зв'язки та налагодиться співпраця на ниві дослідження історико- культурної спадщини козаччини. І тоді відроджене козацтво стане тією широкою суспільно- політичною і культурницькою течією, яка згуртує всі верстви українського народу і зможе цивілізованими методами вирішувати нагальні питання сьогодення в ім'я народу і для народу.
Джерела та література
Военно-статистическое обозрение Российской империи. Екатеринославская губерния. - СПб., 1850. - Т.
ХІ. - Ч. ІУ.
Російський державний військово-історичний архів (м. Москва) (далі - РДВІА). - Ф. 405.